Калейдоскоп часу - Лариса Володимирівна Денисенко

«Вас підвезти?» – запитала я, бо мене зустрічав водій. «Ні, дякую. За мною має під’їхати Макс. Це мій син. Така в нас традиція». Він мовчав та дивився на мене. Я теж не знала, що говорити. «Ок, електронку вашу, Євгене, я записала, завтра спробую написати позов до «Ейр Франс», щоб вони повернули ваші гроші, та й узагалі не треба шити нас у дурні, правильно? Мені приятель допоможе, він має чималий досвід гризні з буржуями. Я вам тоді надішлю текст на погодження, добре? Українською та французькою». Мені було бридко, що доводилося говорити з ним так офіційно, але як про таке можна говорити інакше? «О’кей. Я буду чекати. Я вам завтра зателефоную, може, поснідаємо разом?» – «Точно. Я завинила вам вечерю!» – «Ні, це я зіпсував вам обід, ви тільки згадайте, яку гидоту нам пропонували в літаку… То давайте обідати?» – «Добре», – розгублено сказала я. Ми одночасно потягнулися одне до одного, поцілувалися, притиснувшись, та розійшлися. Я не знала тоді, що відчував він, але сама була щасливою.

Позов для мене написав Марлен. Він мав неабиякий досвід складання такого штибу паперів. Марлен працював за кордоном, тому позов надіслав мені електронкою. А колись ми з ним працювали в Міністерстві закордонних справ, він був юристом, а я дрібним керівником відділу, який займався проблематикою Великобританії, США та Канади. Звісно, я могла б стати й більшим керівником, якби на додачу до своєї перекладацької освіти здобула ще, скажімо, економічну або юридичну, ну й зробила б іще й операцію зі зміни статі. Думаю, доречно буде розповісти історію про те, як Марлен викачав із французів десять тисяч євро.

«Иіт, е я, я – тома, ия оухло, аеія, ошу ебе иїхати о ее», – видав мені якийсь араб, що мешкав у телефонній слухавці. У липні спека, про яку мрієш восени, узимку та навесні, перетворюється на ту саму мрію, здійсненням якої тебе може покарати Бог. Аналізуючи окремі слова, що здалися мені зрозумілими, я подумала, що мені телефонує невідома Тома, яку щось, пардон, їбе. «Це хто?» – про всяк випадок спитала я. «У я е! Я – тома!» Голос у цієї Томи був чоловічим, щось не те було з гормонами у Томи. «Хай щастить», – сказала я та відключилася. Телефон задзвонив знову. «Ну?» – «У е я!» Нарешті я впізнала його за екзальтованими інтонаціями: «Марлене, це ти?» – «А!» – відповів Марлен. То був саме він. «Тобі нема чого робити? Удома він стирчить. А ми працюємо, і нас тут «ошу ебе» за повною програмою й із самого ранку. Так уже всіх «оухло», ти собі уявити не можеш, ледацюго. Ти чого вдома взагалі? Захворів?» – «Я оі ау. У ее аеія». «От мала погань», – подумала я.

Катеринка, яка прикрашала папери відбитками пальців («Щоб не казали потім, що я до них і не торкалася!»), схопила слухавку паралельного апарату. «Марленчику, це ти? Це Катеринка. Привіт! Що трапилося?» – «У ее аеія, ия оухло». – «І що, сильно опухло? Може, нам до тебе приїхати, якось зарадити?» – «Ак! Ую!» Катеринка поклала слухавку. Я запитувала всіма бровами, кортіло дізнатися, що сталося. «У Марлена алергія. Каже, що обличчя опухло, просить, щоб ти приїхала». – «Ошу ебе?» – «Ак!» – відповіла Катеринка.

Обличчя Марлена дійсно опухло. «Здець», – привіталася я. «Груба бджоляча робота! У тебе що, радикуліт щік був?» – спитав Валера, який не довіряв нічому. «Нажерся чогось із того, що тобі не можна. Як завжди!» – Катеринка зналася на людських слабкостях. Тільки Сашко, який був натхненним та сентиментальним, аплодував мужності Марлена своїми довжелезними віями. Уся його зовнішність говорила: «Як людина з таким обличчям узагалі може жити, а Марлен живе і навіть устав із ліжка!» – «Тільки нічого не кажи, – злостиво кинула я Марленові. – Нема сил тебе, такого гарнюню, вислуховувати. Бери блокнот, будеш спілкуватися з нами епістолярно». І ми пішли пити каву на кухню.

Усі ми знали, що Марлен був алергіком. Незайве довідатися, які хвороби притаманні вашим постійним горілчаним посестрам та побратимам. Алергія в Марлена була на гірчицю. Звісно, можна поцікавитися, а навіщо він їсть гірчицю, якщо знає, що в нього на неї алергія. І варто зізнатися, що гірчицю він їсть рідко, частіше споживає майонез, куди цю гірчицю домішують, а от навіщо він усе це робить – спитайте при нагоді в нього, якщо вам своїх нервів не шкода.

«Ну то й що ми їли? – спитала я лагідно. – Овочеве рагу з майонезом, яйця під майонезом чи салатик “Олів’є”?» Марлен написав, що вчора він їв те саме, що й усі ми. «Горілку та абрикоси?» – перепитав Валерій. Марлен підтвердив, що саме так. «А чи може в горілці бути гірчиця?» – поцікавився довірливий Сашко. «Чи в абрикосах… – гигикнула Катеринка. – В абрикосових кісточках. Якийсь убивця наколов абрикоси цією гірчицею, щоб зморити нашого Марленчика».

У мене псувався настрій. Якби я перебувала в гарному гуморі, ми б почали гратися в Аґату Кристі, але ми не почали, тому про правила розповідати не буду. «Зізнавайся, чим ти ласував, коли приїхав додому. Майонезом?» – «Ти що, хіба я такий козел, що буду накачуватися майонезом? Чи я не знаю, чим це для мене обернеться?» Коли ми це прочитали, то заклякли, і ми мали всі підстави на це.

«Ну, ти, Марлене, це о, вмієш сказати, – першим не витримав Валерій. – А пам’ятаєш, як до нас приїздив Нікас Егге? Ти мусиш його пам’ятати. Такий прищавий видовжений білявчик із молочно-шоколадних скандинавій? Ну, пригадав? Йому ще біля Міністерства хтось втюхав запрошення «Молоді та здорові чоловіки запрошуються на роботу вантажниками, оплата лантухами». Ну той Нікас, який після нашої традиційної горілки з абрикосами не повірив, що в людей буває алергія на майонез? Пригадав? І ти не медичного довідника йому приніс, де було зафіксовано цей сумнозвісний медичний факт, а банку майонезу, котру з’їв. Це було найяскравішим враженням Нікаса від України, Марлене, і ти зараз кажеш нам