Калейдоскоп часу - Лариса Володимирівна Денисенко

ковдри та обкладалася гумовими грійниками. Уздовж усього свого тіла вкладала кругленькі рожеві грійники, як поросят біля свиноматки, та ще й перекладалася ними. Її худеньке тіло під вгодованими грійниками – як я сильно її любив, особливо відчував це саме в такі моменти. Нестримано та нестерпно, до болю. Коли грійники холонули, я приносив інші…

«Максе, а розкажи нам, як ти вперше опинився в Америці. Пам’ятаєш, як нам тоді було весело?» Батько був надзвичайно бадьорим, грався келихом із червоним вином, постійно прокручував його у своїх сильних пальцях, Клята Шу стежила за ним. Я знизав плечима, бо розумів, що треба було про щось розмовляти, то чого б не про це? Тим більше, це були теплі спогади. «Уперше я потрапив до США в п’ятнадцять років…» – «Та ти що? Майже, як я! Правда, я років у тринадцять», – вона миттєво перехопила ініціативу.

Я помітив, що Клята Шу спілкується так, як працюють порносайти. Варто сказати одне слово (натиснути на одне порносайтове віконце), вона відгукується кількома (відкриваються штук десять інших, і спробуй ще все це закрити, і приготуйся: наступного дня кілька з них знову виникнуть). «Ну, любонько, ти з мене слова більше не вичавиш», – застановив я собі. Батько такого собі не застановляв, він повернувся до неї, хотів слухати її історію. І Клята Шу з нею не забарилася.

Історія Клятої Шу про те, як вона вперше приїхала до США

Коли вся наша країна, у якій ми з Євгеном народилися (на це я зауважив, що теж народився в СРСР, у батька був такий здивований вигляд, наче він щойно про це дізнався – звісно, тільки ці двійко мали право народитися в СРСР), докладала зусиль, щоб перетворити холодну, наче драглі, війну на більш гарячу страву, керівним партійнім кадрам спало на думку показати американцям те найкраще, що є в СРСР, а саме – дітей. Саманта Сміт тоді прилетіла до нас, у США відрядили Катерину Личову (я не знав, хто це такі, але себе не викрив). У таку поїздку відібрали й мене.

Нас було десятеро. З цієї десятки два переможці пафосних тематичних олімпіад «Світу – мир!», цими переможцями була я та один грузинський хлоп на ім’я Давид. Чим уславилися всі інші діти, я не знаю і дотепер. Тобто всі, крім Марлена. Марлен став моїм другом, дідусь його був неабиким. Марлен це знав і визначав себе як «блатняк». Ще було п’ятеро дітей із Російської Федерації, троє з яких зовсім не знали англійської, білоруська дівчинка Міла та хлопчик із Казахстану, якого звали Авраг, натомість усі до нього зверталися: «Андрій».

Керівником у нас був Олег, кремезний хлопчина, плечі – як екран домашнього кінотеатру. Працював він у Московському міськвиконкомі. Був надзвичайно ідейною людиною, за радянську владу міг пащеки всім розідрати. Спочатку він нас усіх зібрав у Москві, де сказав таке:

1. Вам видадуть речі. Дадуть джинси та кросівки. Із собою не можна брати старі лахи. В Америці не можна приймати ніяких подарунків – в СРСР усе є, і навіть більше, ніж усе! Як подарунок можна взяти тільки книгу, показати мені, я вирішу: нормальна вона чи ні.

2. Ні з ким не зустрічатися, нікуди не тікати, газети не купувати. Ніяких гумок! Побачу – начувайтеся.

3. Усі ваші гроші, які вам подарує для цієї поїздки партія, будуть у мене. На що ви їх витрачатимете, теж вирішуватиму я. Відразу можу сказати, що це буде їжа.

4. Щовечора я буду перевіряти вас, ваші шухляди та валізи.

5. Нічого не купувати.

Я запитала, чому газети та гумки не включені в пункт «нічого не купувати», а виокремлені, і як можна взагалі щось купувати, якщо гроші все одно будуть в Олега, а витрачати їх можна тільки на їжу. Олег чемно відповів, що якщо він почує від мене сьогодні ще одне запитання, то я нікуди не поїду. «Особисто потурбуюся про це».

Перед вильотом нам дійсно видали одяг, ми переодяглися, видали й сумки, наш одяг забрали. Наче у в’язниці. Тобто тоді я не знала, як воно у в’язниці, але пізніше зрозуміла, що виглядало це саме так. У Нью-Йорку нас оселили в дорослому готелі. Я тоді думала, що бувають готелі для дітей і для дорослих, бо життя поділялося на дитяче та доросле, я думала, що і з готелями відбувається те саме. Усі ми були в захваті, але ніхто – ні Олег, ні американська сторона, яка нас гостинно приймала, – не подумав про те, що в кожному номері знаходиться міні-бар. Обслузі на це взагалі було начхати, вони до нас вихователями не записувалися, а дочекатися чайових від нас (я вже не кажу про Олега) – та годі було й думати про таке.

Уявіть собі, що з нами всіма сталося, коли я навмання відкрила дверцята міні-бару. Ха! Кока-кола в бляшанках, солоні горішки в яскравих пакетиках, шоколадки, батончики «Марс», фісташки та алкоголь. Багато різноманітного алкоголю в дуже зручній тарі. Ми відразу дотумкали, як воно працює. Випиваєш щось – вранці тобі ставлять таке саме. Спочатку Олег дивувався, чому ми то кволі, то бадьорі, то на радіо співаємо соловейками, то на прийомі в мера сумуємо та не їмо солодке. Він не розумів, як ми проводимо вечори та ранки. Горілка з лаймом, горілка з газованою водою, кола з ромом, джин із тоніком, віскі та содова, кампарі з помаранчевим соком, і все це загриз горішками, замазав шоколадками – і почуваєшся так незви-иииии-чно. Від такого перенавантаження ніжних дитячих організмів та експериментування ми прикрашали ригачками відходки. Попри все і завдяки всьому ми були щасливі й могли б щиро дякувати Михайлу Горбачову за наше щасливе дитинство.

Олег виявився не віщим, може, він і сам тихо нарубувався в номері, хтозна, але збагнув, що ми пиячили, тільки після того, як отримав на руки рахунки. Він наче сказився. У якості помсти не віддав гроші, які планував видати нам на купівлю сувенірів. На більше не спромігся. Звісно, за нас платити йому не довелося.