Калейдоскоп часу - Лариса Володимирівна Денисенко

посміхнувся я. «То ви вже йдете?» – спитав. Вона мовчала, теж посміхалася. Змія. «Так, ти відпочивай, а ми підемо до Шу». У Клятої Шу є хата. Ну що ж, це непогана звістка. «Допомагати прибиратися мені не треба». – «А ми й не збиралися», – сказали вони, батько ляснув мене по плечу, вона підморгнула, вдяглися та вшилися. Молодята. Лайно. 3

Клоун продовжував розповідати мені свої історії. Починав одну, повертав на іншу, зупинявся ще на одній, знову повертався до першої – наче хлопчисько, що стрибає по сходах, – і так протягом усього часу нашого випадкового співіснування. І коли ми нарешті добігли до своїх воріт і нам повідомили, що виліт затримується, і коли ми сиділи на незручних крісельцях та чекали свого літака, і впродовж усього перельоту. Він час від часу дивився мені прямо в очі так, що я ніяковіла. Бо мало хто за все моє життя перевіряв у такий спосіб, плачу я чи ні і чи все зі мною гаразд. Я пам’ятаю, коли маленькою була чимось засмучена і такою вкладалася спати, згодом тихенько до кімнати входив мій батько, піднімав краєчок ковдри, придивлявся та прислухався – рюмсаю я чи ні. А я намагалася дихати рівно. Він тоді торкався подушки, зазвичай вона була волога, бо я таки плакала, цілував мене в маківку і говорив, що все минеться, і не такий уже то був страшний дракон, я сама набагато страшніша. Батько смішив мене. Незвичним було те, що зі мною зараз дійсно було все гаразд.

«Слухайте, а чому б нам не лишитися тут, у Парижі, на ніч? Вип’ємо вина, скуштуємо устриць, прогуляємося по території аеропортівського готельчика, поспілкуємося? Навіщо нам так поспішати до Києва, у вас версії є?» – пролунало несподівано. Я засміялася трохи нервово. «Це було б чудово, але ви не знаєте, яка в мене мама». – «Мама?» – він був здивований. Я розумію, що коли йдеться про жінку мого віку, про маму думаєш щонайменше, першими згадуються коханці, чоловік, діти, а не матір. Із чоловіками я розлучилася, дітей у мене не було, мій коханець паралельно був чиїмось чоловіком, йому ще бракувало за мене нервуватися, а от мама в мене дійсно була – одна, єдина і дуже нервова. «Я зараз вам дещо розповім про маму».

Одна історія про рідну матір від Шу

Мій батько – завзятий мисливець та рибалка. Полювати, щоправда, він припинив після одного випадку, коли заблукав лісовими-сільськими дорогами та виїхав на поле, яке було цвинтарем для корів. Після того, як батько тим полем пройшовся, надивився різних коров’ячих решток та проблювався так, що от-от виблював би внутрішні органи, він відмовився вживати м’ясо та припинив полювати. А рибалити продовжує досі. Цікаво, чи існують десь цвинтарі для риб? Але я трохи відволіклася.

У той час, коли стався цей випадок, батько з друзями поїхав на зимове полювання. Він виїхав традиційно в п’ятницю і сказав мамі, що повернеться в неділю, бо в понеділок йому слід було приступати до роботи.

У неділю ні батько, ні його друзі не повернулися. І в понеділок також. Зупинятися вони мали намір посеред лісу, тобто до будь-якого населеного пункту було бігти далеченько, а мобільних телефонів тоді ще ніхто не мав. Я не дуже хвилювалася, бо за ці дні стало зимніше, вдарив хижий мороз, батькова машина була доволі стара, тож я припустила, що вона в них не заводиться і зараз усі дружно розмірковують над тим, як виправити ситуацію. Дорослі кмітливі чоловіки, з рушницями, горілкою та харчами, що з ними може статися? Мати так не думала. Мати не вміла думати позитивно. Коли я затримувалася десь у друзів на годинку, у мамчиних думках мене вже було зґвалтовано, і саме зараз маніяк думав, куди діти моє розчленоване тіло. Під кущ кинути, скласти в лантух та втопити, чи зарити? Тобто подумки мати була з ним.

Одного разу ми з моїм першим колишнім чоловіком застрягли в ліфті з нарядом міліції та простирчали там близько години. За цей час мати встигла поставити на вуха дільничного інспектора. Міліціонери, що застрягли з нами, були їй за це вдячні, бо вони їхали за викликом на побутову бійку – «чоловік, дружина та сокира», їхнє керівництво матюкалося в рації, але ніхто допомогу не викликав та з ліфтерами не домовлявся. А мати майже врятувала їхню репутацію: вона збурила дільничного інспектора, він – ліфтерів, вони вивільнили міліціонерів, ті встигли вчасно, і сокиру побутової бійки було поховано. Коли мати не знала, де я або де батько, її фантазія слухняно підкидала жахливі картинки, що розважили б Чикатило.

Ще понеділок вона якось трималася, хоча діставала дзвінками дружин батькових друзів: її чомусь втішало, що й вони не повернулися з полювання. Не знаю, у чому вона вже підозрювала батька… У вівторок у її уяві вже все склалося. Це було помітно, вона була мрійлива, запивала «Персен» «Лідією» і навіть читала російські детективи.

У середу, коли я повернулася з роботи, то почула, що мати з кимось говорить по телефону. Вслухавшись у цю бесіду, я зрозуміла з ким. Мати спокійним голосом замовляла вінки. Вона погоджувала тканину, довжину стрічок, сорт квітів, тексти написів і яким кольором їх виконувати – срібним чи золотим. Щодо труни вона обіцяла зателефонувати трохи пізніше, їй було необхідно порадитися з донькою. З вівторка мати була вдовицею.

Я видрала телефонну слухавку та повідомила пані з відповідної контори, що замовлення я скасовую. «А ви, власне, хто?» – запитала вона. «Донька трупа». – «Маєте право». У четвер приїхав брудний батько, галасливий та веселий. Втяг до хати вепра. Вполювали. Звісно, що машина не заводилася, і всі вони шукали місцевих із вантажівкою, щоб зрушити її з місця, на це пішло багато часу, бо місцеві не надто охочі вештатися гаями по таких погодах. Про вінки я йому не розповідала, але вразило мене це на все життя.

«Мене б таке теж вразило, – сказав Клоун. – То коли б ми