Українська література » Сучасна проза » Корпорація ідіотів - Лариса Володимирівна Денисенко

Корпорація ідіотів - Лариса Володимирівна Денисенко

Читаємо онлайн Корпорація ідіотів - Лариса Володимирівна Денисенко
ступорі. «А, ось, треба перекласти», — він протягує мені папери. «Нічого собі», — зауважую я. «Він що, летить як секс-турист?» Теслик мовчить, кусає собі вуса. «Не стовбич, іди собі, працюй. Прийшов на роботу, сиди й працюй. А коли я це перекладу, тобі задзвонить моя секретарка», — зловтішно кажу я. «Ніколи вона тобі не задзвонить, ги-ги». Судячи зі зворотів, перекладу яких потребує Васятко, він хоче тісно спілкуватися з місцевим кубинським жіночим населенням. Буде агітувати за капіталізм із його, Васятковим, обличчям-членом.

Теслик пішов собі. Але спокійно посидіти й попрацювати мені не вдалося. Бо зайшла Вікторія, шахрайка й падлюка. Зробила невинні очиська й ними — блим-блим. «Я тут ні до чого, Валерій сказав, що я маю їхати, а я говорила, що не знаю іспанської, а він наче не чув. Уявляєш собі, прийшов, тицьнув мені, мовчки пішов». Як вона вміє висловлюватися, ця підкорювачка плечей шахтарів. Висловлюється агресивно-еротично. «Прийшов — тицьнув мені — пішов». Вона бачить мою кривувату посмішку, реагує швидко, в цьому їй не відмовиш, каже: «Я маю на увазі, що тицьнув мені наказ про відрядження». Та все добре, люба, не хвилюйся.

«Ти знаєш Тараса?» — питаю. «Такого красеня з гарними сідницями? Шатен у смугастому костюмі? Він іще зустрічається з Олею, така хвостата коротколапа хвойда? Звісно, а що?» «То вона його кинула, тому що він носить квітчасті труси. Чудові, різнокольорові». «О, ти диви, яка наша Оленька балувана. Труси їй не до вподоби. Знаєш, що я тобі скажу? Труси — не головне» — голосом учительки промовляє Віка. Я радо погоджуюся: «Головне у трусах!» Який я дотепний. Вона уважно дивиться на мене: «Головне, Стасику, в голові». Йде геть.

Я набираю на комп’ютері переклад. «Скільки це буде коштувати?» «А чи є скидки?» «Люба, в тебе чудові ніжки» «Чарівна, а ти даси в дупку?» «Я міг би дати тобі урок орального мистецтва» (цікаво, хто написав Васяткові, який з усіх можливих слів перевагу надає сполученню «це саме…» такі натхненні тексти? Невже вірна Варвара Великомучениця?). Я вирішую трохи відтінити ці солодкі рядки, додаю своє «Гей ти, смердюча дірко, хочеш посмоктати на халяву?» «Хлопці, в кого з вас солодкий пеніс?» «Гей, велетні, а ніхто не хоче розважитися з моїм кокосиком? Розколоти його навпіл?» Усе одно цей старий паскудник не знає іспанської. Блін, ніхто не знає іспанської, але всі вони їдуть на переговори до Куби. І тільки я, знавець іспанської мови, видатний міжнародник, сиджу тут без секретарки й насолоджуюся вітчизняним лайном.

Машина порипує, може, завтра завдати їй профілактики? МакДо.

Треба замовити Мартіні фішмак, може, навіть два. Мартіні — хороший кіт. Не сцить у мешти, не дере шпалери. Біля Макдональдсу стоїть клоун. Як завжди, трохи піддатий. Вічно молодий, вічно піддатий. Чудовий приклад для дітлахів.

Воно сидить удома, читає книжку. «Ніч перед Різдвом». Обурюється. «Ти це читав? Читав, як він мене змальовує? Особливо мене бентежить опис мого писку. Мене це ображає, я зовсім не такий». Я кажу, що мене це не хвилює, і прямую до кухні, щоб нагодувати кота, який нагадує про своє голодне існування голосним нявчанням. «Я — відповідальна людина, мамо, я пам’ятаю про кота, я купив йому фішмаки». Але навіть мамі все одно, як ми почуваємося й чим ми живемо. Байдуже.

«Мені все це набридло. Твій випробувальний термін затягнувся». «Це не мій випробувальний термін, а твій. І мені здається, все йде чудово. В тебе що, почалася нетерплячка-сверблячка?» «Ха. Легко вести розмови, коли сидиш на всьому готовому». Воно регоче. «Ти здивуєшся, але в мене завжди все готове, ага». «Я хочу грошви, хочу бабу, хочу…»

І тут у моїй голові промайнула геніальна думка. «Слухай, а ти можеш, у порядку невеличкого бонуса, зробити так, щоб це…» «Щоб це що? Навчився вже висловлюватись, як справжній державник?» — єхидствує воно. «Ну, таке. Трійка, сімка, туз».

Воно мовчить. Неосвічене опудало, не знає творів світових класиків. Я наче з’їв веселинку, набираю повітря, наспівую: «Що є життя? Це — гррррр-а-а-а-а!» «Е, ні. Тільки не це. Я буду тобі дуже вдячний, якщо ти не будеш співати». Блін, і цьому не подобається мій спів. Я починаю обурюватися: нічого собі, що вони всі собі дозволяють, та на мене ще в дитинстві спеціально купували квитки! «Стоп, стоп, прошу тебе, я все знаю про хор, а також, це я тобі про всяк випадок нагадую, я знаю про ту азіатську хвойду».

«То ти все знаєш, так? От і зроби, щоб мені вигралося в казино. Хочу грошви, хочу зняти першокласну повію, хочу, щоб поставлені на червоне та непарне фішки принесли мені вдвічі, втричі більше! Слухай, от яка з тебе вигода? Я тут усе роблю сам, напружуюся на роботі, ночами погано сплю, та мені навіть не дрочиться у ванній кімнаті, бо я змучений цим паскудним життям, а ти? Книжечки тут читаєш, свою пику розглядаєш, нічого тобі не потрібно, ні душа моя, ні схлипи моєї душі. Взагалі — що хочеш, те й робиш, сьогодні ти тут, а завтра невідомо де швендяєш, а я все сам, сам, одинокий, занедбани-и-и-и-ий…»

«Ой-ой-ой. Припини цю істерику, чого ти зойкаєш, який у цьому сенс? Знайди собі дівку, теж мені труднощі. Не можу я такій неврівноваженій людині дати бонус. У нас таке не прийнято. Спочатку пройди з гідністю випробувальний термін, підпиши контракт, а потім — чини, що хочеш. Усе можна замовити, абсолютно все». Воно позіхає. «Не можу я вже чекати. Не можу». «Слухай, дам тобі одну побутову пораду. Якщо ти вже нічого не можеш, то сідай на лікарняний. Що тобі на роботі? Перед ким хизуватися? Васятко на Кубі, Валерій їде в Німеччину, до найбільших керманичів тобі поки — зась, тобто викаблучуватися нема перед ким. Перепочинь». Наволоч. Я пригадаю йому цю Кубу. «А ноги? Невже в мене такі волохаті ноги??»

З цим акордом, який він забиває в моє вухо, я чимчикую до ліжка. Все. Спати. Лікарняний.

x)

Чудовий видався день. Перший день мого перебування на лікарняному. Прокинувся я рано, відразу пішов до ванної кімнати, і там за всі роки свого вимушеного мовчання наспівався так голосно, так відчайдушно, що голос мій сів буквально через півгодини. Тобто коли я телефонував у реєстратуру, не повірити в те, що в мене болить горло, могла тільки параноїдальна людина, котра, як відомо, нікому й ніколи не вірить. А параноїків, на моє щастя, до реєстратури не садять. Там в основному працюють бездушні хробаки.

Очікуючи дільничного

Відгуки про книгу Корпорація ідіотів - Лариса Володимирівна Денисенко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: