Корпорація ідіотів - Лариса Володимирівна Денисенко
У приймальні тиша. Дві брудні чашки з кавовою гущею свідчать про те, що вона тут устигла побувати. Секретарка. (Секретарки Немає — дванадцять). Я шукаю на столі, в шухлядах папери, де б мав бути її почерк. Мені треба надряпати записку від її імені.
Щось на кшталт: «Станіславе Владиславовичу, вас терміново викликають на нараду в міністерство». Ця наволоч тут не пише. Натомість я залишаю записку їй: «Терміново викликали на нараду». І — підпис. Щоб її, де можна швендяти цілими днями?
Біля ресторану «Діксіленд» чергують катафалки. За часів моєї належності до дуже великого бізнесу в мене теж був такий чорний гладенький джип. Катафалки, що возять чи вже мертвих, чи тих, хто незабаром помре. Вони оглядають мою машину фарами-очима найманих убивць: «Агов, що ти тут забула, дівчинко?»
Вони вже там. Заступник міністра та два чоловіки з очима, що харчуються першокласною сенсімілією. Вони підіймаються, тиснуть мені руку, часи повертаються? Е, ні. Тоді, вітаючись зі мною, віталися із тестем. А зараз, вітаючись зі мною, вітаються з посадою, що я обіймаю. З кимось із нас вітаються просто так? Тому що це — ми, га? Будь-який салат, що вони замовляють, посміхається акулячими плавцями, розкриває для вас обійми — відірвані щупальця восьминогів, тобто смердить великими грошима. Я посміхаюся їм у відповідь, далі буде.
Їх цікавить довідка щодо інвестиційного клімату, але не та, що ми підготували, а та, яка б мала відобразити справжній стан речей. Смішні люди, хіба їм не відомо про метод компіляції? Я давно навчився напускати пиху за допомогою щік, рухів брівок та виразу очей. Я зараз буквально за півгодини напишу вам список фраз і потрібних слів, за допомогою яких ви зможете компетентно деякий час замилювати очі навіть дуже проникливим персонам. Я починаю священний процес окозамилювання. Тс-с-с. Не заважайте. А тим часом прогляньте…
короткометражну стрічку про типових персонажів київських ресторацій
«У вас замовлено стіл?» — питає менеджер у групи молодиків у білому. Вони мовчать. «Вибачте, але місць немає». При цьому менеджер нервово поглядає на чоловіка похилого віку, що п’є вже другу поспіль філіжанку кави й читає газету. В його погляді будь-хто може прочитати: «Бери шинель, повзи додому, стара черепахо». Чоловік похилого віку не бачить виразу обличчя менеджера, він, мабуть, бажає бачити себе в основному складі «Челсі», зі шпальт газети, що він читає, на нього поглядає сором’язливе обличчя Романа Абрамовича, зворушливий олігарх із борідкою приспустив вії й жалкує, що не може поки що побачити чоловіка похилого віку в рядах своєї команди. Йому дуже-дуже шкода. Характерно, всі вони зітхають однаково, і менеджер, якого дратує клієнт, і чоловік похилого віку, який тільки-но закінчив виснажливу розмову з Абрамовичем.
А відвідувачі йдуть і йдуть. Офіціант роздивляється молодих людей, що застигли з меню. Вони ніяк не можуть визначитися із салатами. «Може, спочатку оберете гаряче?» — запитує він. У дівчини — оберемок соняшникових квітів. «Може, на це вам треба вазу?» Він визначає соняшники, як «це», він вважає, що вони на це заслуговують, трояндам та орхідеям він би підібрав більш вишукані епітети. Хоча, може, він ніколи в житті не переймався квітами. Тим більше, їхнім аранжуванням. Молоді люди поглядають на своїх дівчат, швидко пробігають очима ціни, намагаючись визначитися, чи візьмуть вони цей бар’єр. Офіціант нудьгує. Скільки він таких перебачив? «Навіщо пертися в такий заклад, якщо в тебе обмаль коштів. Для вас, козлів, і вигадали „швидко-їжу“. Молоді люди тим часом зупиняються на зеленому чаї та сиркових сумішах. „Без вершків, горіхів та фруктів, усе правильно“»?
Офіціант робить наголос на слові «без», одна з дівчат червоніє. В серці офіціанта залишилося зовсім мало вакантних місць для його ненависті.
Він такий самовпевнений та юний. Вона старша за нього, вона смикається. А може, й не старша, а може, так падає світло. На чоловіка ніколи ТАК не падає світло. Світло — спільник і ворог жінок. Він роздивляється кусень м’яса, що йому принесли на кістці. «Бл…, ти поглянь, що мені принесли? Виродок якийсь це робив, дебіл безрукий. За таке пальці з суглобами виривати треба. Що він мені тут підсунув?
Зараз буду розбиратися, козли, я все це так вам не подарую, в місті немає жодного пристойного закладу…» Вона обережно, як кицька, що пробує лапкою воду, торкається його руки. «Слухай, навіщо ти так? А якщо б це приготувала твоя мати чи дружина, ти б так само реагував?»
Він дивиться на неї з таким здивуванням, ніби тільки зараз второпав, хто з ним сидить. Начебто зазвичай він вечеряє із дресированим пуделем, а тут невідомо звідки виникла ця брюнетка з гарячими шоколадними очима. «Моя мамця, щоб ти знала, таке лайно ніколи б не приготувала, чула? Добре чула? Вона ніколи б не дозволила собі поставити таке мені на стіл, зрозуміло? А що стосується дружини… А от дружині за таке я б вибив усі зуби, щоб не шкірилася, ага».
Потік людей не зменшується, течія невпинна. Мало хто йде з, всі йдуть в. Офіціанти й менеджер раденькі, що в такий пізній час вони вже мають повне (на їхній погляд) право не посміхатися. Досить вони навишкірялися за весь день. Той, що стоїть на вході, розводить руками у відповідь на запитання, чи є вільні столики, а потім іде на кухню, передаючи пост іншому офіціанту з майже спожитою посмішкою, яку той проковтнув десь у районі бізнес-ланчів.
«Слухай, принеси нам чарки на 50 грамів, прибери ці на 25. Бо таке враження, що ми постійно п’ємо, ти тільки те й робиш, що доливаєш». Вони сидять, заставлені їжею та питвом. Для більшості людей вони не існують, тому що пересуваються містом винятково на автомобілях, водії купують їм ліки та харч, вони не знають, що там під ногами — калюжі, травичка, вибоїни, бруківка, посолений сніг. Їм це по фіг. Для більшості люди існують тільки тоді, коли створюють сутолоку в метро, на базарі, в електричках, у чергах на маршрутки.
«Я, бліна, якось летів із Москви до Сахаліну, ось летиш — а сонце постійно херяче в пику, і бачу, що за круглим вікном, як воно, ти кажеш, називається? Щось
