Корпорація ідіотів - Лариса Володимирівна Денисенко
Нателла Кирилівна вважала Геннадія Євгеновича особою, наближеною до божества. Ідеалом! Ви помітили, як часто ми вважаємо ідеальними людей, самозакоханих до нестями? Які помічають нас тільки тоді, коли ми чи хтось інший скидаємо їх із п’єдесталу, на який самі раніше ставили? В очах Нателли Кирилівни Геннадій Євгенович був єдиним чоловіком, здатним культурно висловлюватися, не соромити державу, завжди і за будь-яких умов захищати Честь та Гідність Жінки. «Це — єдиний чоловік, котрий ПІДВОДИТЬСЯ зі стільця! Коли до кабінету заходить жінка!»
Одного разу Геннадій Євгенович сидів у своєму кабінеті й розповідав щось кумедне двом симпатичним жіночкам із Міністерства закордонних справ. Вони пили вишукане вино й сміялися його вишуканим жартам. Він був такий легкий, такий натхненний, такий молодий та елегантний. Він мружив очі, як кіт-хитрун, який точно знає, що завжди матиме самицю тоді, коли йому закортить. Проблема була в тому, що самиці його цікавили тільки як естетське задоволення. Але навіщо всім про це знати, чи не так?
Аж тут постукали у двері. Зайшла чарівна Ганнуся, секретарка Геннадія Євгеновича, як більшість секретарок, вона вже втратила всі надії та ілюзії, пов’язані зі своїм шефом, але, як усі мудрі секретарки, тримала свої думки та язика при собі. Ганнуся принесла дуже важливий папір.
Геннадій Євгенович пробіг його очима, це був папір, ним особисто складений, ним же завізований, тобто це був бездоганний папір. Зсунув брови, набурмосився, забув про присутність двох чарівних панянок і скористався селекторним зв’язком: «Паночко, Ганночко, а це що таке? Хто правив цей папір? Хто тут, я питаю, поприбирав коми, виправив „і“ та „и“ (з кожним словом голос його підвищувався). Хто все це засрав маркером абсолютно неадекватного кольору? І ці мерзенні виноски на полях? А що означає ця манірна закарлючка? Це яке таке зарозуміле, Ганю, зіпсувало мій текст»?
Ганя чемно із тремтінням у голосі відповідає. «Хто-хто?» — обурюється Геннадій Євгенович. «Нателла Кирилівна?? Хто їй це дав? Це ж абсолютно безграмотна стара тупорила манда!» Коли він схаменувся й повернув своє обличчя з виразом: «Боже мій, які нездари тут працюють, доводиться рвати пупа та все вирішувати самому» — до чарівних панянок, в них були такі пики, наче запашний морс із журавлини, який вони пили, раптово перетворився на сечу віслюка.
…
Ленч був чудовим, якщо не брати до уваги той факт, що поруч зі мною насолоджувався кабачками-цукіні та власним товариством і активно запивав усе це інкерманським портвейном Геннадій Євгенович. Він розповідав мені, як чудово було в Італії, і як йому здається, що в минулому житті він був аристократом із Венеції.
Поруч із нами розмовляли дві жінки. Якби не гомін зухвалого півня-Геннадія, я б не звернув на них уваги, бо вони не несли відпочинку ні очам, ні мозку. Одна — коротко стрижена білявка з пісним виразом обличчя. Інша — Марія Василівна, про яку Васятко казав тільки таке: «Маріє Василівно, вам завжди було чим думати та на чому сидіти». Я хочу сказати, що субтильною цю жінку назвати було не можна. Пухка брюнетка з піднятим волоссям, закріпленим чудернацькою шпилькою, що в неї якийсь заповзятливий китаєць навстромляв купу штучних чорних косиць, які стирчали в різні боки. Не шпилька, а товста волохата квітка.
— Ти вже надумала, що подаруєш Борисові? — питає Марія Василівна у білявки.
— Краватку. Він носить краватки, але всі такі нудні, ніякі, ленінські…
— А які краватки вдягав Ленін?
— Ти що, не пам’ятаєш, Машо? В таку дрібну крапку чи маленький квадратик. Нуднющі візерунки на чорному чи синьому тлі. Ні, коли він конспірувався від царського нагляду, від жандармів, тоді все це було нормально. Непомітні такі краватки. Але навіщо було продовжувати таке носити, коли він опинився при владі? І за кордоном же мешкала людина, бачила, як люди вдягаються. Не все в Шушенському цьому стирчав, поїздив, країни Скандинавії, там люди зі смаком. Людську краватку вже б можна було собі придбати? Щось таке веселіше, яскравіше, у якісь гвоздички. Куди ці Крупська й Арманд дивилися? Хоча що з них узяти, одна — фригідна, ідейна, краватки — не її рівень, інша — істеричка, таким узагалі не до краваток. Не везло йому на бабів.
— А, щось таке пам’ятаю. Було. З фільмів. Але якби ти не сказала, які в нього були краватки, я б нізащо не згадала. Ти така спостережлива, і пам’ять у тебе хвацька, Людко.
— Та я, Машо, цифри забуваю, особливо свої роки (сміються).
А все інше пам’ятаю дуже добре. Особливо — одяг. У мавзолеї ж ти московському була?
— Ну, була. Та давно вже.
— Він і в мавзолеї лежить у такій от нудній краватці. І міняють йому одну нудну краватку на іншу, ще нуднішу. Синю на чорну, чорну на синю, майже непомітно, це як нахилятися треба, щоб цю різницю помітити!
— Слухай, а чого він там у краватці лежить?
— Як чого? Без краватки в труну таку людину нізащо не поклали б. Ти що? Несолідно. Я ж тобі кажу, що їх, мабуть, замінюють майже щодня. Спеціально шиють чи купують. Помер він коли? А вони все шиють. Усе купують. От якби мій Борис заповів себе забальзамувати, я б так само морочилася з краватками. Купуй, вибирай, щоб сучасні були. Лайно ж не повісиш на шию рідній людині? Сторонні, друзі ходити будуть. Навіщо щоб про мене казали: «От у Бориса жінка — нечупара, стерво жадібне, економить на ньому». — Ох, добре що мій Юрасик краваток не носить.
— Тобі й мороки менше. Але чоловіки без краваток… Знаєш, це щось не те. Ти б навчала його культурі. Свого. Що ж він? Швендриком живе, швендриком і помре. В нього ж робота, посада, стежити за зовнішнім виглядом треба.
— Ой, не хочу я. До нього полізеш — потім відмиватися день. То яку краватку ти Борисові вибрала?
— Я знайшла таку, щоб його трохи розворушити. Бо ходить із таким виразом обличчя, наче підкову тримає у роті, краєчками донизу.
— Кумцю, може, то він на щастя? — жінки знову сміються.
— Так от. Від краватки залежить рівень розкутості. Йому ж іще п’ятдесяти немає, а він поводиться так, наче готує себе до найближчих років нерухомості, про імпотенцію мріє, але то вже — ні! От якщо хтось носить постійно тільки сірі краватки
