Корпорація ідіотів - Лариса Володимирівна Денисенко

Краса, аж шлунок пече! Такий собі пришпил, але й коштує недешево. Не лайно ж дарувати рідній людині!

Я сякаюся в серветку. Мене розпирає від сміху. Не розумію, щоправда, хто займається тим, що нарізає серветки такого розміру, як презервативи для карликів. Професія — серветкозменшувач. Серветкорозмножувач шостого розряду. З однієї може зробити щонайменше десять. Шмарклі на долонях. Геннадій Євгенович відразливо дивиться на мене: «Якщо людина почувається недобре, не варто ходити на роботу. Сякатися, шмарклі розпускати. Вдома треба посидіти. Всіх дуп не повилизуєш». О, цікаво. А в бізнесі кажуть, що всієї грошви не заробиш. «Інфлуенца», — продовжує нудити Геннадій. З викликом, прихованою загрозою та обуренням. Він так каже це слово «інфлуенца», наче старигань-король кличе свою доньку, цноту якої він оберігав усе життя, щоб віддати її до буцегарні за те, що вона віддалася блазневі. Бідна, бідна принцеса Інфлуенца.

Я їду додому. До себе додому. «Дудому», — як співає Славко Вакарчук. Весна. Весною з жінок вилупляються ноги, і, відчуваючи цю появу, у чоловіків прокльовуються члени. Весна. Весняний спермотоксикоз. Тягне дрочити. Кермо-член-кермо-член. Слава тобі, тому, хто вигадав автоматичну коробку передач. От і будинок. От і попустило. Хух.

До величезного контейнера зі сміттям підходить якесь створіння. Судячи з хустки, це жінка, вона вдягнута в щось, що нагадує хутряну шубу, пошиту з брудних пацюків. Вона залазить туди, шурхотить, тупоче старезними чоботами, голонога, пилюка замінює їй панчохи, вона витягає звідти курточку, що колись була жовтого кольору. Витягує її, трусить. Знімає шубу, вдягає куртку. Чобітком намагається прибрати папірці, корінці та дощових хробаків, схожих на шнурки від сандалет бісенят, що попадали в калюжу. Вона оглядає себе з усіх боків. Їй пасує. Шубу вона викидає в контейнер зі сміттям, запинає хустку інакше, прийшла весна.

З боку фургона, який залишили будівельники, з’являється миршавий чоловік у шапочці, що має такий вигляд, наче в неї сякалася зграя янголів. Він кричить: «Гей, Марусько, ти що, багатійка, хутром вона розкидається. А ну, взяла шубу, гей, чула, що я кажу?» Жінка зітхнула, полізла у смітник, витягла шубу, схопила її за рукав і потягла, як циган ведмедя. Весна в моєму місті.

ix)

Клята слава. Про мене почали пліткарити, приглядатися, обговорювати мою світлу постать. Що я вдягнув, що я сказав і на що натякнув. За інших умов, можливо, це було б навіть приємно, але не зараз. Погано, коли керівництво шиє тебе в дурні. Ще гірше, коли керівництво вирішує, що ти занадто розумний. Занадто популярний. Маєш занадто впливові зв’язки. Занадто розумний може бути небезпечним.

Не місце кріпиться до дупи, а дупа до місця, і кожну дупу від будь-якого місця легко відідрати. Щоб наклеїти іншу дупу. На тебе не зважили, аж ось тебе починають нищити. Потроху, повільно. Можуть, не помічати, можуть чіплятися до всього, що ти робиш, можуть завантажувати дурною роботою. Керівництво має сотні, тисячі засобів для того, щоб поставити тебе на те місце, яке воно для тебе підібрало.

Ті, хто кликав тебе на обід, охоче реготав із тобою за келихом пива чи стріляючи в тебе цигарку, запрошував пройтися чи закотитися увечері в генделик, зараз мовчки кивають у відповідь на твоє вітання. Вони уникають зустрічей навіть із твоїми очима. Вони давно навчилися розуміти натяки.

Васятко сказав, що він не любить «гнилих компромісів», тому на Кубу його супроводжуватиме Віка, яка й гадки не має, що воно таке є — іспанська мова, яка читає «hola» як «хола» і не має жодної дотичності до міжнародних зв’язків. Я думаю, ви вже зрозуміли, що на Кубу особисто я не вирушаю. Виявляється, про мене патякав один заступник міністра, якого тут фактично ніхто не шанує: «Хто ця дупа? Хто їй радий?» «Він тут ніхто, це саме, буде він мене, це саме, вчити. Дозволяють тут, це саме, влазити по ці самі… а не вийде. Буде воно тут втручатися…»

Усе «це саме», крім зауваження щодо заступника міністра, котрий намагався вперти мою постать в урядову делегацію, яка має ощасливити своєю присутністю Кубу, Васятко проголошує в мікрофон німецької фірми «Брьохлер». Влучна назва для фірми, що виготовляє мікрофони. Чудове почуття гумору в того, хто поставив це обладнання в кімнату нарад. Я почуваюся зле, я втомився. Вже понад два місяці я перебуваю під пресингом. Мене позбавлено права на відпочинок. Куди дивитеся ви, наглядачі з Міжнародної організації праці? Ліпше, ніж патякати про порушення прав вагітних жінок у Марокко та неповнолітніх, яких використовують як валізи колумбійські наркобарони, врятували б маленького українського чиновника від бюрократичних тортур. Ми що, не люди, га? Мене пресують усі, хто намагається мені сподобатися, тому що дехто вважає правильним — подобатися фаворитам навіть тих, хто не дуже популярний у цих стінах, а також ті, хто намагається вичавити з мене кишки.

Втім, є одна людина, котра обмежила наше спілкування, але все одно підтримує мене. Чи може бути чимось іншим за моральну підтримку ця тиха пісенька: «Це саме, це саме… мучусь…» (на мотив «Бессаме мучо» наспівує улюблені слова-паразити Васятка мій друг Ігорко. Так, той самий Ігорко, котрий здав товариську приязнь до мене пана заступника міністра, відомого мисливця на запорізьких вепрів).

Васятко продовжує говорити про гнилі компроміси і про те, що він, Васятко, ніколи на них не йде. Я уявляю собі компроміс у вигляді стиглого банана, але ж тільки здерши бананову шкірку, можна побачити, що плід гнилий? Варвара Адольфівна, яка милується своїм шефом і завжди напоготові, щоб захихотіти, почувши його пришелепуваті жарти, сама дала Васятку вірне прізвисько. «Васятко». Потім вона казала, що була п’яна, несповна розуму, розгублена та зневірена його нерішучістю, тому й видала тезу перед вірною подругою Валентиною, про що та розпатякала наступного дня всьому управлінню кадрів, а це означає — буквально всім.

Ось що вона говорила: «Васі поділяються на Василів та Васяток. Василі — це рішучі чоловіки, справжні лідери, стратеги. А є — Васятка. У Васяток завжди є власна думка, з якою вони переважно ніколи не згодні».

Валерій Леонідович малює вісімки. Мабуть, мріє про вічне життя, викреслюючи ці символи нескінченності, чи просто нудьгує, нарада затягнулася.

Дзвоник. Це — мій мобільний телефон. Вираз обличчя Васятка мені не вдається, на превеликий жаль, зафіксувати. Це вираз обличчя Будди, якому вирізають гланди, чи матері Терези, яка прокинулася з