Корпорація ідіотів - Лариса Володимирівна Денисенко
На прохання головного місцевого керівництва, від якого смерділо цибулею та горілкою ще відчутніше, ніж уранці, але мені було все одно, бо коли в голові — горілка, а в роті побувала салатова цибулька, нюх притуплюється, я написав цього вірша на серветці. Я пишався собою. Це ж треба все так ув’язати. І каштан тобі, і Київ, і мрії, і листя, і обеліск! Мене почали цілувати. Цілувати, уявляєте? Мене, запоріжці, о дев’ятій годині ранку. П’яного. Це ж слайди мрій дитинства мого. Правда, в дитинстві, ще й о дев’ятій ранку, я не пиячив. Заступник міністра скривив губи вбік. Мабуть, так вони посміхаються.
Був день, дехто переглядав салатові сни, дехто зустрів своїх друзів, справжніх героїв Запорізького епосу, і згадував минулі часи, а я гуляв алеєю героїв. Чи відчував я тоді героєм себе? Мабуть, так. Я думаю, що й ви відчували б. Мій млявий від сонця та спиртного стан спрямовував мої думки на ліричну тему, на галявині піпчилися два коти, голуб застиг із гілкою в дзьобі, повітря несло весняні пахощі, в носі щось дряпало, нив пах, дуже кортіло сексу. Так, і хто дасть трохи сексу героєві? Зрозуміло. Ушиваюся геть.
На роботі мене зустрічали таємничі погляди, з чого я зробив висновок, що багатьом людям відомо про мою запорізьку пригоду. На столі в приймальні лежав аркуш паперу формату А-4 з величезним відбитком чоловічої ноги. От іще одна невеличка деталька про Миколу — Охоронця, що Має Мою Секретарку (Секретарки Немає — одинадцять), розмір ноги — 44. Суко, чого ти тупцюєш на моєму столі? Що ти тут охороняєш, вурдалако у формі? Над столом загадково блимала лампа. Підморгувала мені, наче жінка, якій є що приховувати. «Знаю я твою таємницю, дурепо, тебе вкрутив цей козел, замацав оно все твоє крихке тільце…»
«Приємно спілкуємося?» — почув я голос від дверей. З них стирчала сива доглянута голова Геннадія Євгеновича, радника з міжнародних питань когось із тутешнього крутого керівництва. Як мені сказав Ігорко: «Цей схибнутий на французьких винах довб у білому шарфику в будь-який сезон, хоч як це паскудно, — твій куратор». Віка відгукувалася про Геннадія Євгеновича наступним чином: «Геннадій? Ну, не знаю, такий причесаний, доглянутий, гладенький. Здається, що навіть член у нього солодкий як льодяник, і що він сам його собі смокче, бо жлобиться з кимось ділитися». Добре, що в той момент, коли вона промовляла свою тезу, я нічого не пив і не їв.
«Начуваний, начуваний про твою поїздку. Молодець!» Геннадій Євгенович уліз до приймальні. Високий худорлявий красень. «Кажуть, ти далеко підеш, хлопче. Ще пару таких вчинків, і матимеш майже все, що можна тут мати. Дотепність — важливий чинник для успіху». «А з ким це ти тут розмовляв? Я, грішним ділом, подумав, що з секретаркою, але…» Він вочевидь чекав на мою реакцію. «Це я розмірковував уголос. Про, ну, знаєте, про… інвестиційний клімат». «Юначе, на роботі говорити про роботу — величезна вульгарщина. Пропоную піти до буфету, там завезли нові інкерманські вина, не можу сказати, що смак неповторний, але, як на обід, згодиться».
І ми пішли до буфету. Геннадій Євгенович щось натхненно розповідав, притримував двері жінкам, щасливо їм усміхався й навіть поцілував руку скаженій Наталі Петрівні (борони Боже торкатися цієї скорпіонші з відділу контролю). Він розповідав мені про свою поїздку до Франції й сам себе постійно перебивав нескінченними: «О, як я радий вас бачити», «Інно Василівно, з минулим святом, то я до вас сьогодні зайду? Яка ж ви шарманна жінка», «Катерино Іванівно, з днем янгола вас, дорогенька!», «Оленько, сподіваюся, що мені буде дозволено сказати вам, яка ви сьогодні гарнюня?» Мене почало нудити. Можливо, все це я сприймав би якось інакше, якби мені не розповіли…
історію про Геннадія Євгеновича та Нателлу Кирилівну, або про те, як важко інколи відрізнити гівно від шоколадок
Нателла Кирилівна була легендою нашої установи. Звісно, для створення та поширення легенди потрібен неабиякий час. Тому в солідному віці Нателли Кирилівни сумніватися не доводилося, хоча вона була струнка й доволі приємна дама. Ніхто взагалі не знав, що було первинним: наша установа чи Нателла Кирилівна. Ніхто точно не знав, хто кого породив і хто був чиїм символом.
Педантична, зібрана, вічний редактор, котрій довіряли тексти найвидатніших керівників, керманичів, ватажків. Скільки лайна вона вичитала за своє життя, ви собі навіть уявити не можете (я б точно втратив здоровий глузд і став аншлагівцем, академіком сміху, одеським джентльменом або навіть членом клубу сміху). Вона вивіряла кожен текст. Роками.
Жодна описка, помилка чи навіть натяк на помилку не проходили повз її увагу. Суворі й вибагливі очі головного редактора. Очі, котрі такого набачилися за своє життя, що годі й помітити в них слабкість і поблажливе ставлення до людства.
«Ті, хто не вміє висловлюватися й писати рідною мовою, обов’язково зазнають ганьби, коли намагатимуться опанувати іноземну», — говорила Нателла Кирилівна, як завжди, озброєна червоним маркером, виправляючи помилки в одній газеті державного значення (не будемо тут ганьбити чесні імена співробітників цієї газети, як і всіх інших людей, причетних до появи періодичних видань, книжок, брошур, інструкцій, нормативних актів, некрологів та поздоровлень і всього такого іншого. Бо задовольнити вибагливість Нателли Кирилівни досі не вдавалося нікому).
«Редактор, який не носить окуляри — це безвідповідальна, безграмотна, ледача й незібрана особа, котрій не можна доручити перевіряти навіть напис на туалетному папері!» — так обожнювала висловлюватися Нателла Кирилівна (до речі, якщо ви забули, то я нагадаю: Нателла Кирилівна мала б шалений успіх у гостях у Олексія та… Правильно! Поліни).
Що ж любила Нателла Кирилівна? О, вона любила трійцю. По-перше, — українську мову. І, як наслідок, — свою редакторську роботу, роботу санітара літератури! Роботу маленького мурашки, без якого загине літературний ліс. По-друге, видатну письменницю Марка Вовчка. А по-третє, — ви, можливо, будете збентежені, дорогі друзі, — Геннадія Євгеновича.
Як їй були до вподоби вишукані манери Геннадія Євгеновича.
Його елегантський шарм. Його трохи старомодна вимова, вміння опускати вії, а також широко розкривати свої сірі вдумливі очі. Ці сиві скроні, цей білий шарф, ця посмішка-натяк причаровували й не таких
