Корпорація ідіотів - Лариса Володимирівна Денисенко
Я настільки перейнявся їхньою розмовою, що дуже активно сьорбнув юшки, яка підступно прикрасила жирними плямами мою білу в тонку сіру смужку сорочку. Дівчатка дивилися на мене. «Дівчата, — промовив я до них. — Полюбіть мене заплямованого. Бо білого мене кожний зможе полюбити». «Пішов ти на хрін», — сказала принципова не-Таня, яка не може не спати з чоловіком, якщо з ним зустрічається. До речі, я схвалюю її принцип. Але які ж у наш час жінки стали язикаті.
А ще я подумав, скільки разів на день мене і тих, хто поруч, і тих, хто далеко, шлють на цей хрін? Як цей орган узагалі витримує такий наплив люду. Це ж кожного дня: ідуть, ідуть, ідуть. Нескінченна черга. Більша, ніж на сповідь до канадійської церкви напередодні Великодня. Ніякого спокою. Хто це здатний витримати? А ще дуже цікаво: чий він? Чий він, цей хрін?
Свої великі думи я продовжував думати («Думи думати» — все правильно!), прямуючи на нараду. Я прийшов туди першим. Хоча біля конференційної зали крутились якісь сумнівні та похапливі типчики. Як виявилося, то були банкіри. Частіш їх треба по телебаченню показувати, я хочу сказати, щоб люди бачили, КОМУ вони віддають свою грошву.
Усе розпочалося, щойно зайшов Василь Васильович. Обличчя всіх присутніх водночас перетворилися на обличчя людей, котрі думають щоками. Вася розпочав нудний спіч. Якщо ви хочете, щоб я переказав вам, про що воно було, навіть не сподівайтеся. Я спостерігав за тим, наскільки швидко люди вип’ють усю мінеральну та солодку воду. Дуже швидко. Треба іншим разом знайти собі напарника і влаштувати тоталізатор. Я б поставив на Варвару, вона — спритна жіночка. Набурмосена така. Індичка з блокнотом, ручка напоготові. Слухає свого Васятка. Я взагалі-то так думаю: «Коли ім’я тобі — Вася, на фіг прізвисько тобі?»
Озираюся на банкірів, одне обличчя мені здається знайомим, я починаю порпатись у спогадах, і нарешті згадую, що бачу нікого іншого, як Стерна Геральда Генріховича. Рідкісного козла. Моя колишня секретарка, не та, яка «Секретарки Немає — вісім», що варить ковбаси в моєму чайнику, а секретарка з того, ситого життя, колись працювала в цього монструозного монстра, і це саме вона розповідала мені
історію про великого банкіра Геральда Стерна, або що з людьми робить уринотерапія
Квітень запалював бузкові пуп’янки. Стерн уже тоді був монстром. Іноді (а може, й завжди?) монстри очолюють правління банків. Щоранку він стояв у вузькому проході коридору й зустрічав співробітників важким поглядом. «Щось ви мене дратуєте», — замріяно, навіть украдливо казав він і різко бумкав по відремонтованій під Європу стінці своєю великою рукою, на пальцях якої зійшли невідомо ким посіяні руді звивисті прорості. Після того, як ви почули на свою адресу таке вишукане зауваження, наступного ранку на роботу можна було не виходити. Вас було звільнено. Бачите, як просто? Простіше навіть, ніж оформити розлучення в країнах арабського світу.
Там хоч тричі проголошують: «Ти мені не дружина», а тут і одного разу цілком досить.
Найулюбленішим висловом пана Стерна було таке: «Як я ненавиджу людей. Тупі виродки. Хто заслуговує на повагу? Біл Гейтс та кілька моїх однодумців». Однодумцями Стерна були люди, котрі навернулись у віру зцілення за допомогою уринотерапії. Знаєте, у принципі, що це? Це коли ти задля здоров’я і бадьорості щодня вживаєш власну сечу. П’єш, наприклад, втираєш у волосся, використовуєш замість пекінського соусу й таке інше. Ще можна вживати сечу малюка, звертатися по допомогу до молодих мамусь-сусідок.
Якщо хтось із співробітників Стерна хворів, той починав хвилюватися, звісно, не за людину, цього ще бракувало, а за показники. Людина захворіла, а раптом показники знизяться? Якщо ти вже мусиш утримувати ледарів, платити їм заробітну платню, то треба, щоб це були здорові ледарі. Тобі не поталанило, ти захворів. Про це ти мусив повідомити Стерна особисто. Інакше й бути не могло. Він давав хворому турботливо відксерокопійований матеріал «Уринотерапія. Забудь про хвороби!» і тихо додавав: «Потім поговоримо докладніше. І не забувайте вести щоденник, як проходить лікування». У деяких людей траплялися зриви прямо на розділі «Випаровування».
З людьми Стерн спілкувався приблизно так. «Що? Йди геть звідси.
Щоб я тебе не бачив». «Так. Сварка у вас? Сваритесь цілими днями або іржете. Нічого більше не робите. А показники? Чого я маю вам обом платити? Банк вас обох не витримає. Шуруй звідсіля».
Одного разу до Стерна прийшли важливі партнери, серед яких був мій тесть, котрий був начуваний про Геральда Генріховича. Він багато чого знав, мій тесть, бо надавав перевагу розгорнутим відомостям про людину. Нічим не гребував. Отже, йому було відомо про уринотерапію. Ішла нарада, у Стерна була звичка низько схилятися до того, з ким він розмовляв. Майбутні партнери сахалися від нього, як від прокаженого. Мій тесть навіть притримував Стерна рукою, що страшенно тому не подобалося. А один невідривно дивився йому в рота і кривив мармизу. «Та що це в біса таке? Чого вони так поводяться, якого дідька така напруга?»
Непомітно, але настав час для апофеозу. Стерн викликав секретарку, яку попросив принести вина: «Візьми в моєму барі». Секретарку він вважав менш корисною за килимок під комп’ютерною мишею. «Килимку я не зобов’язаний платити», — мабуть, так розмірковував Стерн. «Якому надаєте перевагу, — він був сама ввічливість. — Червоному чи білому?» «Червоному!» — нервово й рішуче промовили майбутні партнери. «Іч який, старий хрін. Нема дурних пити твоє біле. Може, там у тебе оздоровча сеча? Слухай, доцю, а ти мила склянки з „Фері“? Бо невідомо, що він туди ллє», — гигикнув Ігор Григорович, це був перший казус. Іще два подібних, і для Ігора Григоровича тестем було накладено зась на проведення переговорів і присутність на них.
Стерн подумав, що в усьому винна секретарка, в якої мовне нетримання.
Світ наповнений усілякими напівдурками, які не розуміються на медицині.
Як можна розповідати цим непідготовленим ідіотам про такі святі речі?
Де їм зрозуміти, телепням, що вони вбивають власну печінку антибіотиками та провокують собі виразку підступним аспірином, що постійно вживають ліки-вбивці? Ця публіка приречена на вимирання. «Умреш, старий паскуднику, від ношпи», — сказав Стерн на адресу Ігоря Григоровича. Відтак переговори було зірвано, Стерн перебував у не найкращому настрої. Секретарку було звільнено. Того ж дня її було влаштовано моєю секретаркою. «Треба захищати своїх», — так любить говорити мій тесть. Як там вона, солодкоголоса Маринка?..
Цікавий жарт — життя. От Стерн мене не знає. Тобто якщо нагадати йому про тестя, а особливо про
