Корпорація ідіотів - Лариса Володимирівна Денисенко
Віка звикла щодня масажувати напрацьовану батькову спину, дечому навчилася від нього, дечому від одного старого, який умів кістки вправляти, дещо прочитала у брошурці (про точки, про м’язи, про кістки, про защемлення нервів), що дав їй учитель фізкультури, він же — історик, він же — військовик. Обрала найязикатішу бабу, потерла їй спину медом, баба молодицею себе відчула, вже й не знала, як надякуватися. Понесли їй яйця, м’ясо, хліб, домашнє вино, голодну не залишили.
Якщо є Київська область, з відносно прозорими річками та залишками лісів, а також, відповідно, карасями в озерах, вепрами в лісах, — то неодмінно коли-небудь, але обов’язково з’являться й кияни, а тут уже, дівчино, ґав не лови. Щастя свого Віка не проґавила. Яке ж воно було, її щастя? Один кругленький старий дядько, що служив чиновником «по культурі». Він Віку й до інституту влаштував, культури, звісно. І з людьми потрібними звів. Жила вона з цим щастям майже як за кам’яною стіною, лише стіна та була не її. Тому одного разу опинилася ця стіна там, де й була весь цей час — біля щастевої дружини, а Віка чергового разу лишилася сама.
Проте зараз було легше. По-перше, ноги її коротшими не стали, а дещо додаткове з’явилося. У Віки були зв’язки, тому на вулиці вона не опинилася. Вчилася в інституті, влаштувалася працювати до масажного салону. Клієнти, побачивши її ноги, забували багато про що, насамперед про своїх дружин та коханок. Деякі навіть одружитись обіцяли. Наречені. Один — козел, інший — з Росії. Але які там наречені, обидва — козли одружені. А ще був палкий італієць Паоло, про якого подруга Віки Наталя казала: «Прийде італієць палкий та дасть тобі три палки». На більше в даному разі можна було не розраховувати. Бо Паоло був жадібний.
У салоні її й помітив Валерій Леонідович, у якого були проблеми з простатою (тут Ігорко сказав мені, помітивши мою сп’янілу, але щасливу посмішку, щоб я не дуже радів, бо з простатою у Валерія проблем уже немає). Яку ж він її побачив? У маленькій вузькій шкіряній спідничці з вирізом, із якого стирчали круглі сідниці-щічки, наче в ілюмінатор дивилися пухкі дитинчата, в маленькому шкіряному бюстгальтері, який ледь утримував міцні та гарні груди, та високих чоботах, що поглинали її ноги до середини стегна. Краса нелюдська. Валерій Леонідович запалав, але чоловіком він був обережним. Покликав Наталю й запитав: «А от дівчина, така, в шкірі. Вона, часом, не це-о?» «Що не це-о?» — не зрозуміла Наталя. «Ну, не той? Проституцією не займається?». Наталя дуже образилася за подругу: «А чого це ви всі думаєте, що коли людині фігура дозволяє носити сексуальні речі, то вона обов’язково шльондра?
Це ви просто таких ніг не маєте, то й заздрите». Такою була відповідь Наталі. «Це, щоб ви знали, наша найкраща масажистка, а не „це-о“, якщо у вас є будь-які проблеми, за кілька сеансів вони зникнуть, як не було!»
Валерій сказав, що вибачається, він не так усе зрозумів (хоча все він зрозумів так) і радо б із нею попрацював. «О’кей», — сказала Наталя і рвучко подалася до Віки, що відпочивала на канапі. «Слухай, тут прийшов дуже серйозний дядя. Дуже, розумієш? Зараз ти підеш і зробиш йому масаж. І будеш старанна. Тільки я тебе дуже прошу, Віко, мовчи. Краще мовчи та зітхай. Мовчи та залишайся загадкою». Наталя побоювалася, що Віка може щось видати мовою донецьких хлопців, з цим же дядечком краще поводитися делікатно. А яка делікатність у донецьких пацанів? Не було й немає. Не модна вона в них.
Наталя, досвідчена профура, була права. Валерій полюбляв делікатність. Бо саме її йому й бракувало (на цьому місці я крекнув). До того ж її джерелом була мовчазна дівчина з ногами, в які б відразу закохався будь-який нафтовий шейх. Спочатку їй було дуже важко, бо Віка вже тоді славилася балакучістю й гострим язиком. Аж потім вона зрозуміла, що поводитися мовчазно і пристойно вона мусить тільки з Валериком, а інших може крити, як хоче. Це лише додасть їй пікантності.
Їхній зв’язок триває вже понад три роки. Валерій вітав Вікторію із закінченням вузу, Валерій влаштував її на роботу — собі під бік, щоб не вешталася, дражнячи чужих чоловіків, і завжди була готовою зробити Валерику масаж, коли йому припече. «Провінційні зуби дуже міцні, друже, бо молоко там краще, ніж міське, та й у зуби там дають змалку, хочеш не хочеш — стануть, як вовчі ікла».
…
«То чого ти замовк?» — питає мене Ігорко, наче я все це йому розповідав, а не він мені. «Е», — тільки й вичавлюю з себе я. «Наливай давай.» «Е», — каже тепер Ігорко. «Слухай, але ж це не найнижча посада, як вона може її обіймати? На чому вона, блін, розуміється, крім масажу простати язиком?» «По-перше, друже, я знаю дуже небагато жінок, котрі б розумілися на масажі простати язиком, уже тільки це робить її майже неповторною й перетворює на цінного співробітника. А по-друге, вона має відповідний диплом, а її має відповідний чоловік. Ще є по-третє. Ти не повіриш, але вона непогано розуміється на цих клятих піарах. Чесне благородне слово. Звісно, на керівника вона не тягне, але я бачив іще й не таких бовдурів».
«Чудернацькі перевтілення. Масажистка простати — керівник величезного державного департаменту з питань піару», — муркочу я. Муркотить і Мартіні. Ігорко каже, що йому треба відлити. Я кажу: чи не час нам іти спати? Ігорко каже, що це буде неввічливо щодо Степана. «Буде він у нас якийсь занедбаний». «А», — згадую я про Зріз Стіни й бачу, що третю пляшку ми вже почали. «Може, піти до якоїсь крамниці купити щось пожерти?» «Ні,
