Корпорація ідіотів - Лариса Володимирівна Денисенко
«Мені так здалося», — додаю, щоб вона потім не підняла мене на сміх. «Якщо чоловічим, то це якраз і є той козел, із яким я сплю». Я розмірковую над тим, чи буде чемно з мого боку залишити й цю її ремарку без коментаря. «Це — заступник Васятка, Валера. Вийди, коридором прямо, приймальня праворуч».
Цікаво, чого це всі вони мені тикають? Знову футболка?
Вдячності моїй немає меж. Які ж ноги! «Викликали?» — питаю в суб’єкта на ім’я Величко В. Л. Треба віддати йому належне, він, мабуть, знає, що його обличчя може назвати обличчям тільки надзвичайно ввічлива людина, тому тренує тіло. Він має атлетичну статуру. І набагато більше смаку, ніж «Васятко». «Ти хто? Чому без доповіді?» Я представляюся, мстиво кажу, що його секретарки немає на місці. «А помічник мій де?» Мені здається, що коли стосунки тільки-но починають створюватися, відповідати в риму на питання «де» не дуже доречно, навіть коли він почав першим зі своїм «алло». «Я від Петра Андрійовича». Про всяк випадок кажу ім’я цього чарівника.
Але пароль я не вгадав. «А, нишпорка від цього намащеного гівном бздуна?» Тут що б не відповів — матимеш проблеми.
«Давай, розповідай про себе. Що ти вмієш, на що здатний, де вчився, з ким був одружений і чого тобі тут треба? Швидко давай, виплюнь член із рота, якщо заважатиме». Я починаю розповідати, хоч і не дуже звик представлятися таким суб’єктам. Пильную за кожним своїм словом. Ця скотина слухає неуважно. Говорить по телефону, вмикає телевізор, зацікавлено дивиться новини про ціни на аукціоні Сотбі й про те, як один німецький гомосексуаліст з’їв яйця іншого гомосексуаліста на його ж прохання. «Ось вона, демократія ваша! Каструвати!» Каже він на це.
Я ковтаю повітря. «Чого тобі ще?» — питає він. Одне мені точно зрозуміло: ця людина ніколи не вчилася в Суворовському училищі й не належить до кадетського корпусу. Цікаво, якщо в нього хтось викладав етику, чи продовжує викладати ця людина після такого випускника? «Іди й працюй!» — сказав, наче Мойсей своєму народові, наче рабин жінці, що прийшла запитати, чому ніяк не може кінчити.
Я думав, що це одоробло мене взагалі не чуло. Звісно, про німецьких людожерів нетрадиційної орієнтації набагато цікавіше слухати, ніж ознайомлюватися з чиєюсь біографією. Але я помилився.
По обіді на мій стіл ліг папірець, котрий після детального вивчення виявився інструкцією щодо догляду за дублянкою. Іспаномовна інструкція, яку мені пропонувалося терміново перекласти. Може, й не все, але про іспанську мову він почув добре. Наволоч.
Щойно я зібрався сісти за переклад, як до мене в кабінет без стуку й секретарських попереджень (треба в когось дізнатися, яка хоч на вигляд моя секретарка, бо відчуваю, що я маю всі підстави так і не побачити її аж до самого звільнення) ввійшла трійця: Ноги з Дівчиною, Хлопець із Нахабним Писком, Зріз Стіни. «Де пляшка?» — радісно поцікавився Хлопець із Нахабним Писком. «Ага. Коли ти будеш проставлятися?» — підхопили Ноги. Зріз Стіни, як ведеться у зрізів стін, мовчав.
«В обід», — сказав я. «Де тут у вас найближча крамниця?» «Ми не горді, ми згодні на буфет», — нарешті відгукнувся Зріз Стіни. «Віка», — посміхнулися до мене Ноги з Дівчиною. «Ігор», — привітно промовив Хлопець із Нахабним Писком. «А це — Степан». Зріз Стіни кивнув на підтвердження того, що Степан — це він. І тоді я вперше потрапив до культового місця — буфету.
«То як ти тут опинився?» Я вже зрозумів, що цій публіці слід брехати. Всі вони обіймали такі самі посади, що й я. Радники великих керівників, усі ми були радниками, але, як виявилося, відповідали за різні напрямки. Віка займалася паблік рілейшнс. Степан вважався аналітиком, а також правником. Ігор славився тим, що займався будь-якими організаційними питаннями. Тільки від них я дізнався, за яким напрямком закріплено мене. «Міжнародні стосунки з ухилом в економіку». Чудово. Звучить принаймні краще ніж, наприклад, «Той, що крутить хвости коровам».
«Не повірите, але я сюди потрапив абсолютно випадково». Це — вищий пілотаж — брехня в компанії людей, котрі давно призвичаїлися в ній і нею жити. «Повіримо», — оптимістично каже Віка. «Ми так само з’явилися тут випадково. Моя мама взагалі — проста вчителька». Ага, аякже. В таких, як ти, сонечко, взагалі не буває мам, в абетковому розумінні цього слова. «У мене була невеличка протекція. А вже потім я вчасно спіймав Бога за бороду». Ігор мені підморгує, він мені більше подобається, ніж не подобається. «Або когось за член», — думаю я. Бо я — цинік. «А Степан дуже розумний», — каже мені дует у виконанні Вікторії та Ігоря. «О», — відповідаю я. Степан шаріється. «Добре, коли в тебе руде волосся й така світла шкіра, зашарітися — на раз», — думаю я. Степан сором’язливо ховає обличчя за склянкою з коньяком. «Зібралися разом чотири вовка, чекають — про котрого піде промовка…»
Перша до мене приходить вона. «Де твоя секретарка?» — питає. Я розводжу руками й кажу, що я теж дуже хотів би це знати. «О», — каже вона, прихоплює з мого столу роздруківку перекладу з іспанської. «Слухай, із мене пляшка. Намучилася, ніяк не могла збагнути, як її доглядати. У школі й інституті вчила англійську». «Доглядати дублянку?» — уточнюю я. «Іспанську», — уточнює Віка. Цим вона дає зрозуміти, що Валерик її в образу не дасть. Як вона помиляється. Валерик залюбки роздере її на шматки й пригостить ними голодних тигрів, якщо він потребуватиме їхніх тигрових послуг. «Твоя секретарка — небога мого козлюсика», — це її вдячність. Вдячність у розумінні Віки. «Покуримо?» — питаю я, бо думаю, що вона прийшла не обговорювати мою секретарку.
Так воно і є. Після п’ятихвилинної бесіди про погоду (аякже!), стійку фарбу для волосся, після задоволення її цікавості з приводу того, де я дістав такі
