Корпорація ідіотів - Лариса Володимирівна Денисенко
Мене вони сприйняли досить дружньо. Пригощали твердими пирогами зі штучними вишнями і трохи докоряли тим, що в мене «москальська українська мова». Я ж усе це їм дозволяв. Так уже склалося, що я подобаюся людям, які рідко зі мною спілкуються, а ще рідше зі мною живуть. А от до церкви я ходити утримувався. Мене чудово влаштовувало те, церква існує окремо від мене, а я існую окремо від церкви, це ж не заважає мені щось попросити в Бога? Де написано, що тільки ті, хто ходять до церкви, можуть звертатися до Бога з проханнями?
Не читав я такого.
Втім, я й охрестився тільки тому, що тесть сказав мені: якщо я хочу мати бізнес, що процвітатиме в Україні (а це означає, серед іншого, встановлювати зв’язки з потрібними людьми), я повинен стати хрещеним кількох верескливих хрещеників. Елітних хрещеників! Бо куми — це найпотужніша єднальна сила. Треба визнати, що так воно і є. Спочатку я думав, як би зробити так, щоб мати кілька корисних хрещеників, а від хрестин ухилитися, але моя дружина впала в ступор від таких моїх думок. «Ти ж зраджуєш діточок перед Богом!» А я от що хочу сказати: краще б ніхто не підставляв цих діточок тут, на Землі, перед людьми.
Отже, до церкви я не ходив. Але наближався Великдень, і мені зателефонував тесть. Спочатку він вдав турботливого татуся, якому дуже цікаво, як їсть його мала папужка, як вона вчиться, що її хвилює, малесеньку. А потім підійшов до основного. «То що, до церкви так і не ходиш, ледацюго? Чув, чув. Синку, скоро Великдень, а для них це дуже важливе свято». «А для вас?» — устромив свій жетон я. Мій тесть чудово володів собою і своїм слухом, на мій писк навіть не зреагував. «Ти мусиш піти на сповідь. Узагалі не розумію, як тобі не цікаво? Це ж частка культури нашого народу. Значна частка. А я завжди вважав тебе надзвичайно вихованим юнаком».
Я усвідомлював, що якщо не піду на сповідь, про це неодмінно стане відомо тестеві. «Поліціянти», — подумав я. І брутально вилаявся на адресу товаришів тестя з діаспори. Але що поробиш? Нічого. Тому я вирушив.
Матір Божа, яка тут була черга. Щось подібне в Канаді я бачив лише на весняному розпродажі речей фірми «Того», куди мене заслала моя жадібна до одягу дружина. Який то був хаос! Величезні баби, схожі на античних наяд, які тримають на своїх плечах колони, штовхаючи одна одну широчезними стегнами, погрожуючи величезними цицьками, змітали кофтинки будь-якого розміру, навіть того, який би вони спромоглися натягти собі хіба що на стопу, завбачливо намастивши її олією. Я був такий наляканий, що вшився геть, тому що якоїсь миті подумав, що з мене здеруть зараз улюблений светр, ідентифікуючи мене як манекен. Треба віддати церковному натовпу належне, тутешня черга була набагато спокійніша, і якщо мене хтось і поривався роздягати, то тільки очима — пара білявок, фарбована брюнетка, що час від часу масувала собі плечі, тоненький хлопчик у картатому піджаку та огрядний волохатий дядько, що постійно облизував верхню губу.
Нарешті підійшла моя черга. Варто сказати, що за мною спостерігали не тільки перелічені вище персони, які не проти були розділити зі мною ліжко, а й усі інші. Тільки з іншої причини. Я почав сповідуватися англійською, бо тоді не знав, що батюшка чудово розумів українську. Сповідь моя була дуже стислою (а спробуйте-но самі, ще й іноземною мовою, якщо ви таке взагалі робите вперше. Спробували? І що? Довга сповідь у вас виходить? Отож-бо). Я сказав, що іноді буваю поганий, мені за це дуже соромно перед Богом, я визнаю всі свої гріхи, і, нарешті, що я так більше чинити й думати не буду. «Зараз він мене перехрестить і відпустить», — зрадів я. Всі звідси виходили дуже швидко: батюшка усвідомлював, скільки людви чекає на відпущення гріхів.
Але я швидко не вийшов. Бо святий отець звернувся до мене українською мовою: «Синку, то що там на Батьківщині, всі церкви москалі забрали, а автокефали чубляться з греко-католиками? А ксьондзи всі з поляків?» Після того, як я прочитав батюшці релігійну політінформацію, жваво відрапортував про стан українського народу, а також повідомив про те, що на Бессарабці сало коштує стільки, наче в нього вмонтована середнього розміру золота каблучка, батюшку навернуло на філософію. Він почав говорити про власне бачення розвитку України. За п’ятнадцять хвилин я почав смикатися. Через півгодини в мене почалася тиха паніка, я згадав про те, як швидко сповідували інших, і уявив, що про мене може подумати вся черга, якщо мене сповідують тут уже понад півгодини. Але як я міг зупинити святого отця?
Нарешті я вийшов. Через сорок п’ять хвилин. Не можу передати всі почуття, з якими на мене дивилися, коли я вийшов. Навіть елегантний пан у капелюшку, черга якого підійшла, на сповідь не поспішав. Він не міг відірватися від такого небаченого дива, як я. Хтось дивився з подивом, хтось із відвертим осудом, більшість шепотілися. Мій спинний мозок при цьому скручувався у джгут.
«Боже ж, Боже, і що це коїться ото в його фемілі, що це коїться в Україні, коли оце-о сиділо на сповіді ніар години, га? Воно що, дітей ґвалтує, чужих бабів факує, чи що?» — нарешті озвучив спільне запитання всієї черги старигань Ярослав, котрий був тугий на вухо, тому розмовляв дуже голосно. Я почувався жахливо. Востаннє я почувався так кепсько в п’ятнадцять років, коли моя мати прибирала в моїй кімнаті та знайшла під ліжком використаний презерватив. Утім, не можу сказати, що й вона була в захваті від тієї ситуації.
Увечері мені задзвонив тесть. Цілий день я чекав цього. «Ну?» — тільки й запитав він. І я почав розповідати, намагаючись, щоб воно сприймалося як гумореска, але тестеві було невесело. «Так. Роби що хочеш, іди до цього старого мудила в рясі, труси його, працюй із ним, але щоб це старе лайно сказало всім на проповіді, що ти не якесь чудовисько. Зрозумів? Усе, синку, бувай, чекаю на твій рапорт».
І я знову
