Корпорація ідіотів - Лариса Володимирівна Денисенко

Рейнхальд мовчав. Він ніколи не бачив таких балакучих молодих чоловіків. «Поруч із моїм будинком стоїть цей центр. А ввечері й усю ніч він сяє блакитним світом». Ігорко слухав його з таким виразом, наче йому розповідають казкову історію. Не міг збагнути, до чого тут він. «Гарно, мабуть, еге ж?» Ігорка ніколи б не можна було звинуватити в делікатності.

«Ет. Не можу спати. Ще й виє Сотбі. Сусіди злі, погрожують». Рейнхальд не знав, як із ним себе поводити. Після того, як Ігорко почув, що виє Сотбі, він про всяк випадок відсунувся від Рейнхальда разом зі стільцем. Подумки він уже послав дуже впливову людину на три літери. «Аукціон, що виє в нього вдома. Що коїться в голові цього хлопця?» На відміну від Ігорка, Рейнхальд був чутливим та делікатним, тому, побачивши вираз обличчя Ігорка й пов’язавши його зі своїми останніми словами, пояснив: «Сотбі — це мій собака. Так його звуть». Ігорка трохи попустило.

«Ну, то й що з усього цього? Подарувати тобі окуляри з ганчірки? Я якраз нещодавно прихопив їх із літака. Мені вони ні до чого. То ти не соромся». Ігоркові стало нудно. «Твій бос казав мені, що ти можеш допомогти написати листа власнику будинку, відомому російському співакові, щоб він припинив це блакитне сяйво». «А. Не питання. Як його звати?» Рейнхальду стало соромно, ім’я співака він не спитав. «Не рюмсай. Надішлемо всім чоловікам, що в нас співають», — сказав Ігорко підозріло-енергійним голосом.

Ось що вийшло з-під його ручок:

«Шановні Мусліме, Йосифе, Філіпе, Сергію, Анатолю, Едуарде, Юрію, Ігоре, Ігоре, Дмитре, Михайле, Олексію, Олександре, В’ячеславе, Володимире, Володимире, Валерію, Валерію, Миколо, особливо ви — Миколо, раднику ВВП з питань культури, Андрію та ви, Андрію. Мене звуть Рейнхальд. Я — простий датч, що народився в Копенгагені. Ви чудово знаєте про наших лижників-чемпіонів. Але ви не думайте, що я такий простий. У мене є зв’язки з кримінальним світом, але я шаную вашу країну, тому поки що ними не користуюся. Поряд із моїм будинком хтось із вас побудував висотку, яка ночами сяє блакитним світлом. Я не можу спати. Світло б’є мені в очі, до того ж виє Сотбі (це мій пес, дуже дорогий, переможець виставок; якщо він захрипне, ви матимете великі неприємності). Через виття Сотбі в мене неприємності з сусідами. А це дуже впливові люди, вони з кримінального світу. В мене дуже мало часу, але я сів і написав цього листа, тому що тільки ви здатні розібратися у цьому свавіллі. Тобто — хтось із вас. Я мешкаю в Києві за адресою. А ваш будинок знаходиться за адресою. Хоча ви краще від мене знаєте, за якою адресою знаходиться ваш будинок. Цим листом я прошу вжити всіх необхідних та рішучих заходів. А якщо ні, то я буду змушений звернутися в міжнародні правозахисні організації, а також — до представників кримінального світу. З повагою, ваш щирий прихильник, колекціонер ваших дисків — Рейнхальд. Підпис. Місце. Дата».

Рейнхальд сказав, що вважає листа дещо екстравагантським. Але Ігорко навідріз відмовився вносити правки. Він сказав, що чудово обізнаний із життям естрадних співаків, із тим, як вони живуть, де й із ким, а також якою мовою з ними слід говорити, а чи знає про це Рейнхальд? Знає? Рейнхальду крити було нічим. Він не знав, як живуть нідерландські співаки, що там казати про російських. А далі Ігорко запустив «Google» і віднайшов майже всі електронні адреси, як не самих співаків, то їхніх менеджерів, директорів та (у більшості випадків) підтримувачів веб-сайтів.

Це дуже смішно, але на спам Рейнхальда відповіла одна людина. І саме власник будинку. Історія замовчує, що було в листі. Але відтоді блакитним світлом сяяв тільки дах висотки. Це якщо й заважало комусь спати, то хіба тільки супутникам-шпигунам. Рейнхальд зрозумів, що закохався. Він молився на Ігорка. Обіцяв йому квартиру в Роттердамі, відпочинок в Амстердамі, нарешті ключі від свого серця. Якби не останнє, Ігорко черговий раз виправдав би своє прізвисько «фартовий хлопчик». Але не судилося.

Проблема полягала в тому, що Ігорко не був голубим, хоч би які небилиці про нього плели. І Рейнхальд був змушений відступитися з розбитим серцем і забрати з собою обіцянки щодо квартир. У Голландії не заведено розкидатися хатами тільки тому, що хтось написав за тебе вдалого листа. Впливова людина теж була розчарована, бо повірила в те, що Ігорко — голубий. Ще тільки цього бракувало, щоб люди патякали казна-що про те, яке лайно кружляє коло нього й жирує собі, ні в чому собі не відмовляючи, на його утриманні. Тому Ігорко вмить втратив усе. Довіру, гроші, безбідне життя. Втім, впливова людина не була останньою наволоччю, тому заангажувала Ігорка до знаменитої установи, де тепер працюємо ми всі.

…

«Щось я з тобою розбазікалася», — каже Вікторія. Вона скурила півпачки привезеного з-за кордону «Мальборо». У наш час приязне ставлення, так само, як і потреби в інформації, вимірюється будь-чим, зокрема якісними цигарками. «Ой, а вже й час іти. Слухай, усе це — суворо між нами. Взагалі-то я не базікаю, слово честі. Я просто помітила, що ти — людина надійна, тому я, така само надійна людина, маю ввести тебе в курс справ. Надійні ж люди мають триматися разом? Навіть якщо сплять вони окремо, так?» Я сказав, що це, безперечно, вірно. Про «разом». «Може, подумаємо щодо „сплять“?» Вона зробила вигляд, що недочуває. Схопила ще кілька цигарок. «Ну, до завтра. Па-па!» Мій погляд пішов проводжати її сідниці. А я тим часом подумав: «Раніше були такі труси, що під ними треба було шукати дупу, а зараз такі труси, які треба шукати в дупі. Як змінився світ, як же змінився!»

У приймальні за столом секретарки, котрої немає (Секретарки немає — чотири), я бачу Ігорка. «Агов, друже, де тебе носило?» — питає він. «Мене що, хтось шукав?» — відповідаю запитанням. Не те, щоб мене дуже хвилювало, шукав мене хтось чи ні, мені конче необхідний час, щоб подумати, що б йому таке збрехати, яку напівправду? Не можна ж розповідати йому про те, що я зараз почув од Вікторії? В Ігоркових очах граються бісенята. «Віддавав переклад», — кажу я. «Був у Валерія. До речі, стрів там Віку. Трохи покурили. Вона на нього скаржилася.

Які в неї