Корпорація ідіотів - Лариса Володимирівна Денисенко

«Будемо жерти на роботі, що там іще робити? Поїхали», — Ігорко дуже поквапливий. І злий. «Ти чого такий лютий?» — запитую. Він всідається в машину. «Я коли попиячу добряче, то на ранок завжди такий. Ти на мене не зважай. Не варто». О’кей. Не буду на нього звертати уваги, в машині ми так само мовчимо, як учора, і мені здається, що ми їдемо до мене, і що я ще не чув усіх цих примарних історій про своїх колег.

На секретарському столі лежить купка паперів із притороченими маленькими клаптиками з однаковим написом: «С. В. Коваленку. До виконання.

С. В. Коваленку. До відома. С. В. Коваленку. Тримати на контролі.» та візерунчастим підписом. Секретарки немає. (Секретарки Немає — сім). Я лізу в її шухляду й миттєво знаходжу коробку з чаєм у пакетиках. Добре. Електричний чайник також є.

Навіть із водою, не треба пертися до вбиральні. Чудово. Я натискаю кнопку й чекаю, завмерши в кутку з чорною чашкою в руках. Я спеціально обрав чорну, щоб не думати, що вона брудна. Чорна і є чорна.

Чай. Мій організм дуже хоче пити. Я роблю ковток і випльовую все на килим. Тому що ніколи не пив чай із присмаком ковбаси. Це рідкісна гидота, ох, і смаки в моєї сучки-секретарки. Я принюхуюся — ковбаса. Я роблю контрольний ковток — і знову все випльовую на підлогу. Тієї самої миті після одноразового постукування у двері до приймальні заходить суб’єкт, який тримає папери біля серця. Він представляється: «Едик, помічник Валерія Леонідовича», протягує руку з доглянутими нігтями і має надзвичайно спокійний вигляд, наче він постійно бачить людей, які харкають на килими. Втім, може, він мешкає в такому середовищі або в минулому житті був погоничем верблюдів.

«Дуже приємно, — кажу я, беру папери. — Це ж мені?» І показую йому на стілець. Але він підходить до чайника, принюхується: «Це Христина вчора ввечері варила, мабуть, сосиски. А може, й пельмені. Вона зустрічається з охоронцем. Миколою. Таким чорненьким, знаєте? Підгодовує хлопця», — каже він і тільки тоді сідає. «Христина?» — цікавлюсь я. «Так, Христина. Ваша секретарка». Мене зараз знудить від моєї секретарки, від Христини, від пельменної води, в якій я намагався заварити Христинин чай, та чорненького Христининого голодного охоронця Миколи. «Вам краще піти до буфету. А їй скажіть, що настукаєте дяді, якщо вона не вимиє чайника». «Дуже цінна порада», — риплю зубами я. «Прошу», — чемно відповідає він.

Я роздивляюся папери. У прозорій теці — сторінок десять тексту, на маленькому папірці надряпано: «Напишіть письмово переклад англійською. Терміново». Текст називається: «Україна — проблеми орієнтації». Я думаю, що коли вже в країни проблеми з орієнтацією, то що вже казати про її громадян? «Напишіть письмово». Це ж треба так висловлюватися. Усно я тобі напишу, ага. В іншій теці — один аркуш. На ньому олівцем написано таке: «Іноземні інвестиції — проблеми, перспективи, щось таке та ще щось таке». На клаптику синього кольору червона ручка вивела: «С. Коваленко, І. Маляр, В. Крига, С. Богданець. Підготувати доповідь. Доповісти». «Доповідь доповісти». Ай лав Валерій Леонідович.

Дзвоник. «Станіслав Владиславович? О третій нарада у Василя Васильовича. Щодо інвестицій. Як пройшло в міністерстві?» Це — Варвара. Я кажу, що в міністерстві було, як завжди. Балаканина. Так мене навчив відповідати Ігорко, поки нас віз ліфт. «Зрозуміло». Вона поклала слухавку. Мабуть, треба рапортувати рапорт. А на нараді — радити. Я набираю номер Ігорка, відповідає його секретарка. «А де Ігор?» — питаю я. «Ви телефонуєте в обідню перерву», — каже ця сволота й кидає слухавку. Принаймні вона на місці. Ігорева секретарка.

В буфеті я щасливо знаходжу вільний стіл. Поруч зі мною сидять фарбовані дівчатка. Симпатичні, з короткими стильними зачісками. Схожі на солістів російської поп-групи «Смеш». Я сьорбаю грибну юшку. Смачно. Дівчатка розмовляли розмови. Тьху. Здається, я заразився від Валерика. Але мені бракувало часу, щоб замислитися над цим, бо я почув, про що говорять дівчиська.

— Радик твій — рідкісний козел.

— Вони всі козли, не треба його відокремлювати, люба.

— Ясна річ, всі. Але є рідкісні козли, типу як із Червоної книги, тільки навпаки. Так оце — твій Радик.

— А чому це він мій, га? Він — твій. Це ти нас познайомила, забулася? Ти ж його знала раніше, і що, не думала тоді, що він козел?

Чи ти знала, що він козел і навмисно мені його підсунула? Знаєш, якщо це правда, то виходить якось не по-дружньому, Таню.

Із цим я погоджувався на всі сто.

— А чого це ти обурюєшся? З хворої голови на здорову. Він — твій. Тому що ти з ним спиш. А я його просто знала. А коли чоловіка просто знаєш, а не спиш із ним, то можеш і не знати, що він — козел. Коли ти з чоловіком не спиш, він — абсолютно інший. Узагалі буває, що наче й зовсім не козел. — Ти сама второпала, що кажеш? У мене питаннячко, до речі, намалювалося. Люба, а чому ти з ним не спала? Ти підозрювала, що він козел? От скажи мені зараз, сидячи тут, коли ти п’єш зелений чай за мій рахунок, скажи, ну ж бо, давай-давай.

— Чого це тебе розібрало? Добре. Я з ним не спала, тому що він смердить.

— ???

— Ну, чого вирячилася? Якщо він тобі не смердить, це не означає, що він нього не смердить. Від нього не смердить тільки по понеділках, до речі. Він, мабуть, у неділю тільки миється. Ти не помічала, ні? Мовчиш? Тобто — не помічала. Тоді в тебе притуплений нюх. Слухай, а навіщо взагалі ним, козлом, псувати наш із тобою вівторок? Пішов він.

— Ти чому мені не сказала, що він смердить?

— Слухай, якщо він мені, розумієш, ме-ні, смердить, це ще не означає, що він буде смердіти всім, що він тобі смердітиме.

І ти ж бачиш? Він же тобі не смердить. То що, я не права? Слухай, припини це.

— Я — не всі. Могла б мені сказати про це завчасно, поки я ще з ним не спала.

— А що б це змінило?

— Я б, може, не стала з ним спати.

— То й не спи. Хто тобі заважає?

— Ну, оце ти сказонула, Таню. Ми ж зустрічаємося з ним, то як це не спати? Зараз, коли ми зустрічаємося, не спати? Ти роби, як хочеш, люба. Ти ж дивачка в нас. А я