Корпорація ідіотів - Лариса Володимирівна Денисенко

class="p1">«Та не так уже й довго ви чекали», — каже лікар. На губах у нього хлібні крихти, в руках пиво. «Я б міг узагалі ввечері прийти, спробуйте полазити по всіх, це-о, вас у таку спеку. А я на вас подивлюся. На мені десять будинків, і мені ніхто не платить за те, щоб я поквапився, між іншим». Я роблю таку пику, щоб він зрозумів, що я так само не збираюся йому платити. Заходить водій, каже, що закрив Мартіні у ванній. «Заважав жерти. Він щось має до того зеленого печива. Не могли спокійно пити каву, поки не вигнали його геть, а він якось уміє відчиняти двері, то закрили у ванній. Знаєш, треба вміти виховувати тварин, інакше навіщо їх тримати? Ще й під музику не співає».

«Одужуйте», — вичавлює з себе лікар, нормально говорити йому заважає салат із селери, моркви та тертого мигдалю. Салат, який водій назвав «Здоров’я». «А лікарняний?» — підхоплююсь я. «Ось». Він передає мені блакитного листка. «Будете їсти здорову їжу, і все буде добре». Остання ложка здорового салату щезає в його антисептичному від горілки роті. «Три дні? Ви що, знущаєтеся? Я ж ледь говорю». «Попустить. Пива з медом увечері — і попустить, обов’язково, будете, як огірок. Я б іще з вами охоче поговорив, але мені треба відлити».

Я притуляюся до дверей, чую, як весело він дзюрчить. «Гей, ти, ескулапе!» — гукаю. «Скільки хочеш, щоб було написано, днів десять?» Навкруги шахраї. За двадцять зелених доларів та пакунок зеленого печива він виписує мені лікарняний на десять днів. «Яку хворобу ти мені написав?» «Бактеріальну ангіну. Можу згодом написати — рак горлянки. Ти ж палиш? От і чудово.

Але двома червінцями ти не обійдешся». Страшні часи, ви подивіться тільки, як влаштувалися медики, якщо тільки за те, щоб тобі діагностували рак горла, треба платити сотню, можу собі уявити, скільки ця наволоч здере за лікування. Я помічаю, що на полиці причаїлося воно. Показує мені два великих пальці, радіє за мене. «Так тримати!»

«Давай я сходжу в генделик? Чим ми будемо вечеряти?» — питає водій Васятка. Блін, я навіть гадки не маю, як його звуть.

Зазвичай я знаю, як звати людей, повільної смерті яких я жадаю.

Але все буває вперше. Дзвінок. Це Варвара, вона питає, чи не бачив я водія? Вже шоста година вечора. Я кажу, що бачив, і не брешу. «Напевно, застряг у заторі», — невпевнено каже Варвара. Я ж кажу, що в мене дуже болить горло, і якщо вона нічого не хоче мені переказати, то я мушу покласти слухавку. Варвара цікавиться, коли мене виписують, бо назбирується купа паперів. Я кажу, що в мене підозрюють рак горлянки. Вона поспіхом прощається. Дурепа, рак через слухавку не передається. А шкода.

«Слухай, вибач, але я чув, що в тебе рак. Може, давай наберемося з цього приводу? Я зараз принесу все. Горілку, хліб, огірки. Тобі як, налигатися не хочеться? Ти ж не зараз збираєшся дати дуба?» У голосі Ігорка лунає така надія. Я набираюся з Васятковим водієм. Прірва.

Ми п’ємо три доби поспіль. О, цей чудовий стан блаженної напівпритомності. Не відповідаємо на дзвінки. Водія вже знають мої сусіди. Прибиральниця тітка Настя, двірничка тітка Зіна та три бомжі, котрі пообіцяли поставити за нас свічки, бо Вітя (водія звати Вітя) щодня дарує їм порожні пляшки. А вчора подарував мої італійські мешти й піджак кольору кави з молоком, котрий тесть привіз мені з Відня. «Він восени помре. То ви зараз ставте свічки мені за здравіє, аж потім йому за упокій. Це ж треба, такий гостинний, молодий хлопець, приязний, і мамця його таке смачне печиво пече… е-ех…»

Дзвінок. Це — Ігорко. «Слухай, між нами багато чого було (це ж треба, схаменулося воно), але ж ми не вороги, правда? Ти мені пробачив цю підставу з заступником міністра? То пробач, якщо ще ні. У твоєму стані, як мені сказали, корисніше пробачати. Ти нічого такого не відчуваєш, га? Ніякої потреби у всепрощенні? Шкода. Ти подумай, час у принципі в тебе ж є? Бо я так не можу. Вчора, як Вітьок мені сказав, я спати не міг, крає щось мені серце, не повіриш, усе думаю, що ти відійдеш у ті світи з жабою на серці, а я з цим тягарем залишуся тут, на землі. Що я можу зробити, щоб виправити свої помилки?» Поховав уже мене, скотиняка.

Я кажу, що мій організм хоче якісної горілки, червоної риби та смаженої курки, а ще грузинського салату — з томатів, курки, грецьких горіхів, кримської цибульки, заправленого запашною олією, в яку треба додати трохи червоного меленого перцю. Ігорко мовчить, мабуть, думає, що мій організм хоче невиправдано багато. Хіба я багато прошу за всепрощення? Він каже, що зараз усе привезе, але спочатку він мусить навідати одного астролога. «Кого-кого? Астролога? А це ще на який хрін?» — питаю я. Ігорко каже, що якщо мій мозок іще цікавиться земними справами, час у мене є. Заспокоїв, блін.

Він з’являється надвечір. З усього переліку замовлень він задовольнив лише одне. Приніс три пляшки горілки. А ще пакунок варених раків. «Тільки не кажи, що це зовсім не дотепно», — каже він. Невже я міг повірити в те, що він щиро вболіває за мене? «А на що ти ще сподівався, знаючи мою заробітну платню?» Він правий, друзяка Ігорко. Але можна ж було позичити грошенят, не щодня твій близький колега вмирає від раку і просить про невеличкі харчові послуги. Ігорко каже, що він не може залишатися в цій сповненій скорботи атмосфері. «Слухай, а давай підемо до мене? Щось мені тут не подобається, некомфортно мені, всюди тисне. Тобі ж треба вести нормальний спосіб життя, навідуватися до друзів, дивитися кіно, робити близьким послуги?» От уже крутій. Я хочу, щоб він упав іще нижче. «Ти збираєшся платити за таксі?» Ігорко вкрай здивований. «Це ще навіщо, в тебе ж є машина!» Скажіть мені, так, так, ви! Скажіть. Чи є у вас такі друзі, котрі, знаючи, що ви (не дай Бог) хворі на рак, хочуть, щоб ви попрацювали на них водієм, га?

В Ігорка досить затишно. І стильно. Але я мовчу. «Ну, тобі що, не подобається? Знаєш, дивно, а я вважав, що хай там що, але смак у тебе є». Приємна розмова, чи не так? Я кажу, що мені все подобається, лише є одна маленька дрібничка (Ігорко просить уточнити, яка саме),