Корпорація ідіотів - Лариса Володимирівна Денисенко
Я про таке читав. У дитинстві. У казці про Попелюшку.
Я плентаюся до кухні. Ковбаси немає. Натомість є твердий сир, хліб, батон та огірки. Ігорко вносить свою частку до домашнього порання. Він натискає кнопку електрочайника. І сідає на зручну лавку. «Я люблю дивитися, коли люди впевнено почувають себе на кухні», — каже він захоплено. Він плеще в долоні. «Не ляскай, у мене болять вуха», — суворо реагую я. Він мене злить. «Дивно. Чого б це? У тебе ж рак горлянки, а не вух?» Мені здається, що такі слова потерпілого — трупа — можна вважати пом’якшувальною обставиною для злочинця у випадку умисного вбивства. Я відчуваю, що мені треба чимось зацікавитися, щоб відволіктися. «А чи не розповіси ти мені», — звертаюсь я до нього…
історію про астрологів, Ігорка та пошуки щастя
Перед своїм першим шлюбом Ігорко побував у ворожки, яка сказала, що цей шлюб щастя йому не принесе. «Але чому?» — спитав у циганки з розкішним ім’ям Інеса Діамантова. Він завжди був дуже допитливий. «Тому що вона, дівка твоя, бідна, наче церковна миша. То яке ж тут щастя, хлопче? Йди, поки не завагітніла, бо пропадеш». І тут Ігорко ніби прозрів. Його дружина справді не була багатійкою, але шлюбне щастя в Ігорковому розумінні не було пов’язане з тим, скільки грошиків дзеленчить у кишенях коханої. Тобто стосовно особи нареченої циганка не помилилася, але щось тут було не те.
Шлюб Ігорка був досить щасливим у його розумінні, бо наречена, дружина, зналася на сексі трохи більше за нього, завжди йому давала, як тільки в ньому прокидалося бажання, відповідала його смакам — була тендітною білявкою, не тягла з нього грошву, а гроші в нього водилися, і зовсім не хотіла розлучатися, бо була, схоже, всім задоволена. Але Ігорко через рік сам почав наполягати на розірванні шлюбу, бо відчув себе впевненіше і став набагато досвідченішим за неї у плані сексу, крім того, в нього черговий раз змінилися пріоритети. Він неодмінно хотів, щоб його дружина мала бюст третього розміру. І без силікону, тільки завдяки матінці-природі.
Тоді він згадав про циганку. Коли Ігорко познайомився з Оксанкою, він почував себе щасливим чоловіком, у неї були такі цицьки, що постійно хотілося їх мацати, бо повірити в те, що така краса існує не тільки у Памели Андерсон, а й у деяких українських дівчат, без мацання було важкувато. Інеси він не знайшов. Але, користуючись порадою своєї однокурсниці, знайшов Марію-ворожку, в якої мати була Марією-ворожкою, а до того баба була Марією-ворожкою і, ви не повірите, ще й прабаба була Марією, відповідно, так само — ворожкою.
Вона розклала карти, висмикнула волосину з Ігоркової шевелюри, почаклувала на попелі й сказала, що щасливим із Оксанкою його не бачить. «Чому?» — поцікавився Ігорко. «Не твоє це щастя. Не господарочка вона, буде днями лежати в ліжку, ковдрою вкриватися, тебе змушуватиме водити її по рестораціях, купувати їй одяг та возити на дорогі курорти. Не твоє це щастя, хлопче. Висмокче з тебе все». Ігорко ж був не проти смоктання в усіх значеннях цього процесу.
Незабаром він зрозумів, що Марія-ворожка його не обманула. Оксанка, з якою він почав жити у цивільному шлюбі, була рідкісна нечупара. І справді постійно тягла з нього гроші, скільки б не давав — усе їй мало. Але Ігорко в той світлий час не був жадібним чоловіком, у плані бізнесу в нього все складалося, і грошей вистачало на всі її забаганки, й навіть більше того, бавити її він дуже любив. І тут Ігорко збагнув, що його так непокоїло у прогнозах ворожок. Що ж було не так? Чому вони так чудово розбиралися в його дівках, але помилялися в головному? Тому, що в них і в нього поняття про щастя були зовсім різними.
Після цього Ігорко став постійним клієнтом усіх більш-менш знаних провидців, ясновидців, ворожок, бабок, гіпнотизерів та астрологів. Шахраїв він нищив усіма придатними засобами, а от із тими, хто непогано орієнтувався в людських долях, він працював. І не було для нього цікавішого захоплення. Це стало його хобі, він не уявляв свого життя без влаштувань астрологічних перевірок. «Тест на щастя». Всі шаманські газетки, всі телефони, що називалися по телебаченню та радіо, оголошення будь-яких наближених до астрології чи ворожіння координат він занотовував у спеціальний щоденник, зберігав у спеціальних папках. А ще в нього була картотека, де всі вони, провісники майбутнього та знавці минулого, були зібрані й розставлені в абетковому порядку.
Він питався, яке воно для них є, це особисте щастя? Яким вони його бачать? Дехто не хотів признаватися: «А навіщо це вам?
Ми з вами працюємо, а не ви з нами. То яка у вас проблема?» Але він змушував, улещував, платив, благав. До кожного в нього було напрацьовано свій підхід. І виявилося, що більшість їхніх понять про щастя та його, Ігоркове, уявлення про щастячко не є тотожними.
«І розумієш, що виходить? Виходить щось страшне. Ніколи ніхто тобі нічого слушного не порадить. Тому що так, вони здатні бачити більше за тебе, вони, можливо, будуть розповідати тобі, яка в неї була мати хвойда, що її батько — пиячить, що вона ніколи не користується туалетним папером, їсть днями сирі томати і бздить, тому засмердить тобі всю хату, і все це буде правдою. Але їм ніколи не спаде на думку, що саме така поведінка коханої може складати твоє щастя. Ну, з туалетним папером та бздінням це я перестарався, так собі бовкнув, для краси, адже ти мене зрозумів? У кожного з нас — своє щастя, і часто воно зовсім не збігається із загальновизнаним, із книжним, міщанським, із тим, яке називають жіночим, із тим, на яке молиться твій сусіда, з тим, про яке мріє твоя власна мати, з тим, за яке вмирали герої, з тим, що затьмарить очі твоїм дітям… Бо в кожного з нас воно — своє. І хоч би що вони бачили, відчували, хоч би що тобі радили, вони ніколи не зможуть побачити людину твоїми очима, відчути її твоїм серцем, пізнати
