Українська література » Сучасна проза » Корпорація ідіотів - Лариса Володимирівна Денисенко

Корпорація ідіотів - Лариса Володимирівна Денисенко

Читаємо онлайн Корпорація ідіотів - Лариса Володимирівна Денисенко
ти не зовсім правий, бо не все знаєш. Колись я зустрічався, навіть прожив півроку не з „барбі“. Вона була агентом із нерухомості. Розумна, спритна, вродлива. Універсальна машина, а не жінка. Взірець. Коли ми зустрілися, на її плечах була хустка, на якій застигло зображення полотна Далі. Ти що, зовсім мене не слухаєш?» «Слухаю. Півроку — це термін. То й як ви розійшлися? Ви ж розійшлися?»

«Розійшлися. Тому що мені стало лячно». «Та ну?» «Так. Ми ланчувалися в ресторації. Я щось розповідав, щось дотепне, бо вона дивилася на мене, гріла теплими очима, все здавалося таким бездоганним і чудовим. Вона виглядала такою лагідною, ніжною. Свічки, мерло, ткані серветки на колінах. У мене — плани, в неї — плани. Спільні, еротичні. Я відчуваю шовк її панчіх, вона пестить ногою мій пах. О, брате, мене підносило до самих небес. Аж раптом дзвоник мобільного телефону. Її. Вона вибачається, продовжує мене пестити, слухає, що їй говорять, а потім верещить: „Що? Чому це досі не зроблено? Так, я зараз повертаюся до офісу й повідриваю вам усім яйця!“ Я кінчив собі в штани. А вона не прибирає ноги, така тремтлива. Я сиджу, розгублений, а вона питає: „Щось не те? Я ненадовго з’їжджу, ти перепочинь, випий, а потім ми продовжимо з того місця, на якому зупинилися“. А я розумію, що не зможу продовжити. Все, мені лячно». Більше він її не бачив. «Плакала? Ні, я не думаю, такі вміють змушувати плакати, але самі ніколи не плачуть».

Я сиджу вдома й доганяюся фісташками. Я нічого не став говорити

Ігоркові про те, що все вигадав про свої ракові пухлини. Хай помучиться, йому корисно, якщо він, звісно, мучиться. В мене з’явилася одна підозра, що змушує мене страждати. Я не можу спати. Я набираю номер Лесі. Вона відповідає відразу. «Ну? Народжуй швидше, не зволікай, у мене немає часу». «Але зараз ніч, що ти робиш?» «Чекаю на дзвінок із Канади, замовила там деякі меблі. Зайнялася своєю хатою. Не хочу, щоб на моїй могилі було написано: „Все життя вона знаходила людям житло, і от нарешті знайшла й власне“. Чого тобі треба?» Яка ж Леська здогадлива.

«Слухай, ти часом не перетиналася з таким собі Ігорем?» «Ну», — каже багатослівна Леся. «Так чи ні?» «Ну», — знову відповідає вона, її просто так не зіб’єш. «Бачиш, я зараз із ним працюю, ти можеш щось про нього сказати — ви ж разом жили, кроїли, так би мовити, власні долі?» «Можу. За півроку, що ми з ним жили, він жодного разу не назвав мене на ім’я. Ще він носить труси Хьюго Бос. Що ще? Ми розбіглися, тому що я можу вилизати дупу в ліжку, але ж морально? Це вже — ні». Леся поклала слухавку. На моїй пам’яті ще ніколи й ніхто так влучно не характеризував людину.

xi)

Що може бути гидкішим за ранковий дзвоник? Нічого. Те, що будильник розпочне своє стрекотіння, ти знаєш іще з ночі, але телефон? Від нього такої бридоти не чекаєш. Це — Валерій Леонідович. Клятий Лерик. «Мені казали, що ті, хто хворіє на серйозні хвороби, встають разом із сонцем, бо не хочуть втрачати хвилини свідомого життя». Я люблю своїх керівників. «Слухай, Стасе, якщо ти думаєш, що я повірив у цю твою маячню про рак, це означає, що ти тримаєш мене за бовдура. Як ти думаєш, мені подобається таке ставлення? Не будь мудилом, заходжуйся до роботи. Досить уже. Нахворівся».

«А що таке? Когось терміново треба поховати, вже так смердить, що й зачекати не може? Чого зрання телефонувати?» — відгавкуюсь я. Можу собі дозволити, як тяжко-важко хворий. «Треба летіти до Москви». Ага, так я й полетів. «До Москви? Тиць-гриць. Я щось не розумію, чому я, міжнародник, курсую шляхами Київ-Запоріжжя та Київ-Москва, це ви так собі уявляєте закордон, еге? Москва — це, по-вашому, що?» «По-моєму, питаєш? Як на мене, це — Запоріжжя, але набагато більше». «Валерію Леонідовичу, шановний. Ні, навіть вельмишановний. Я хочу у відпустку, відпочити хочу, а не летіти бозна-куди. Чого б це не запропонувати мені Іспанію? Я б туди залюбки злітав, ага».

«Відпочити? Ти при своєму розумі, хлопче? А лікарняний тобі що, не відпочинок? Ти сидиш на ньому вже понад два тижні, а люди тим часом працюють, тягнуть лямку, наче африканські воли, як азіатські мули, світу білого не бачать». Пес смердючий, працює воно, ага, і всі інші, аж запрацювалися по самі помідори, один на Кубі з кончітами гонсалес та хуанітами перес, інший — у Німеччині (дастіш фантастіш, о, майне кляйне, я-я-я), так напрацювалися, що аж сперма бризкала на всі боки. Гади. Які вони всі гади. «Мовчиш, може тобі навіть соромно? Так. Рак у тебе чи не рак, раком ти когось чи не раком, відверто кажучи, мене це не хвилює. Я навіть можу поклопотати, щоб тобі виписали матеріальну допомогу на хіміотерапію або на профілактику геморою, але зараз ти відриваєш свої батони і їдеш на роботу — оформлювати собі відрядження. Всі документи у секретарки». «Валерію Леонідовичу, а ви не боїтеся брати гріх на душу?» — запитую вкрадливо. «А я розцінюю це так, наче роблю добру справу для тебе, второпав? Люди, що перебувають у відчаї, - а ти ж наче перебуваєш, — мають трохи розважатися, змінювати обстановку. От якщо в тебе затягнулася депресія, то як кажуть у рекламі? „Геть, тоска — читай МК!“» «Емка? Це ви про що? Про страусів, німецькі авто чи німкень?» «МК — це „Московський комсомолець“. От ти й вирушаєш туди, де це пишуть, щоб почитати, так би мовити, мовою оригіналу». Більше він нічого додати не хотів.

На роботі панує тиша. До обідньої перерви ще, як рачки до неба. Але щось я нікого не бачу. І серед тих, кого я не бачу, стовідсотковим лідером є моя секретарка (Секретарки Немає — тринадцять). На її столі однак я бачу теку гидотного зеленого кольору. В ній мої документи. Так, подивимося, чого це я маю пертися до Москви на переговори. Угу. Тема: власність. Добре, хоч тема — пристойна, а не церемонія відкриття якогось човника, що має пливти Яузою-річкою з жовто-блакитним стягом і тризубом на боці, символізуючи вікову дружбу наших держав. Цікаво, а що в цьому разі купувати для подарунків? Я знаю що: «Ізбушкі? Щоб відповідати: це не „ізбушкі“, це — хатки! Палатєнца? Щоб відповідати: це не „палатєнца“, це — рушнички. І порцелянових кошечєк. Щоб

Відгуки про книгу Корпорація ідіотів - Лариса Володимирівна Денисенко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: