Вулик - Каміло Хосе Села

— Слухай, Роке, це стає нестерпним. Якщо цей папуга не виправиться, я донесу в поліцію.

— Отакої! Уявляєш, як глузуватимуть з тебе в комісаріаті, коли ти прийдеш із доносом на папугу?

Служниця проводить донью Монсеррат до вітальні.

— Сідайте, будь ласка, я покличу господиню.

Донья Вісі квапиться привітатися з приятелькою, а дон Роке, визирнувши з-за фіранки на вулицю, підсідає до жаровні та дістає карти.

«Якщо перед п’ятіркою випаде жировий валет — це добрий знак. А якщо туз — це зайве; я вже не хлопчак». Дон Роке ворожить на картах за власними правилами. Жировий валет випадає третім. «Бідолашна Лола, ось що тебе чекає! Мої співчуття, дівчинко!»

Лола — сестра Хосефи Лопес, колишньої служниці родини Роблесів, з якою в дона Роке щось-таки було, але тепер вона погладшала й постаріла, відтак її замінила молодша сестра Лола — служниця доньї Матильди, тієї самої пенсіонерки, чий син наслідує відомих артистів.

Донья Вісі та Донья Монсеррат торохтять без угаву. Донья Вісі щаслива: на останній сторінці двотижневика «Херувим-місіонер» надруковано її ім’я та імена її трьох дочок.

— Зараз ви самі побачите, що я не вигадую, бо це чиста правда. Роке! Роке!

Дон Роке озивається з іншого кінця помешкання:

— Чого тобі?

— Дай дівчині журнал, де пишуть про китайців!

— Що?

Донья Вісі каже приятельці:

— Святий Боже! Ці чоловіки ніколи нічого не чують.

Вона знову кричить, цього разу гучніше:

— Дай дівчині!.. Ти мене чуєш?

— Так!

— Дай дівчині журнал, де пишуть про китайців!

— Який журнал?

— Де пишуть про китайців, про навернутих місіонерами китайчат!

— Що? Не чую? Що ти там кажеш про китайців?

Донья Вісі всміхається до доньї Монсеррат.

— Мій чоловік — добра душа, але його ніщо не цікавить. Піду сама, я миттю. Ви вже пробачте.

Донья Вісі заходить до кімнати, де дон Роке, сидячи біля нічного столика, розкладає пасьянс, і питає:

— Ти що, не чув мене?

Дон Роке не відриває очей від карт.

— Ти збожеволіла, якщо гадаєш, нібито я зрушу з місця через якихось китайців!

Донья Вісі риється в кошику до шиття, знаходить потрібне число «Херувима-місіонера» і, тихо щось бурмочучи, повертається до вітальні, такої холодної, що там насилу можна всидіти.

Кошик до шиття залишається стояти відкритий, і звідти — між клубками церувальних ниток і коробочкою на ґудзики, де колись, у рік епідемії грипу, лежали пігулки від кашлю,— боязко визирає примірник іншого числа журналу доньї Вісі.

Дон Роке відкидається на бильце крісла й тягнеться по журнал.

— Ось де він.

«Він» — це священик із Більбао, який творить чуда.

Дон Роке читає журнал:

«Росаріо Кесада (Хаен), за зцілення її сестри від гострого коліту — 5 песет».

«Рамон Ерміда (Луго), за численні успіхи, досягнуті ним у комерційних справах,— 10 песет».

«Марія-Луїса дель Вальс (Мадрид), за зцілення від невеликої пухлини на оці без допомоги окуліста — 5 песет».

«Гвадалупе Гутьєррес (Сьюдад Реаль), за зцілення дитини у віці одного року сімох місяців од поранення, спричиненого падінням з балкона другого поверху,— 25 песет».

«Марина Лопес Ортега (Мадрид), за приборкання свійської тварини — 5 песет».

«Благочестива вдова (Більбао), за знайдення пакета з грішми, загубленого її прислужником,— 25 песет».

Дон Роке налаштований упереджено.

— Хай що там кажуть, це несерйозно.

Донья Вісі вважає за необхідне вибачитися перед приятелькою.

— Ви не змерзли, Монсеррат? У цьому домі часом буває зимно.

— Ні, що ви, Віситасьйон, тут напрочуд гарно. У вас дуже приємний дім і досить комфортний, як кажуть англійці.

— Дякую, Монсеррат. Ви завжди така люб’язна.

Донья Вісі всміхається й починає шукати в списку своє прізвище.

Донья Монсеррат, висока, мужоподібна, кістлява, незграбна дама з вусиками, трохи недорікувата й короткозора, чіпляє пенсне.

І справді, як запевняла донья Вісі, на