Вулик - Каміло Хосе Села

— Так, двадцять дві песети.

Петрита прямує до підсобки.

— Я сама візьму сифон. Увімкніть світло, будь ласка.

— Ти ж знаєш, де вимикач.

— Ні, ви ввімкніть, бо іноді б’є струмом.

Коли Селестино Ортис входить до підсобки, щоб увімкнути світло, Петрита заступає йому дорогу.

— Слухайте, я варта двадцяти двох песет?

Селестино не розуміє питання.

— Що?

— Я варта двадцяти двох песет?

Селестинові Ортису кров шугає в голову.

— Ти варта цілого царства!

— А двадцяти двох песет?

Селестино Ортис навалюється на дівчину.

— Це вам за всю каву, що випив сеньйорито Мартін.

У підсобці Селестино Ортиса наче янгол пролетів, здійнявши крилами бурю.

— А чому ти на це пішла заради сеньйорито Мартіна?

— Тому що мені так хочеться, і тому що я люблю його над усе на світі, і я це кажу кожному, хто хоче знати, і першому — моєму хлопцю.

Щічки в Петрити розшарілися, груди здимаються, голос захрип, волосся розкуйовдилося, а очі блищать — у ній якась дивна краса, наче в левиці, що спізнала кохання.

— А він тебе любить?

— Я йому не дозволяю.

О п’ятій годині товариство, яке збирається в кав’ярні на вулиці Сан Бернардо, розходиться, і десь о пів на шосту чи навіть раніше кожен уже сидить на своєму сідалі. Дон Пабло та дон Роке — по домівках, дон Франсиско та його зять — у консультації, дон Тесифонте — за книжками, а сеньйор Рамон дивиться, як підіймають металеві жалюзі його пекарні, його золотої жили.

У кав’ярні, за столиком, що стоїть трохи віддалік, залишаються двоє чоловіків, вони палять, майже не перекидаючись словами. Одного звуть Вентура Агуадо, він студент, учиться на нотаріуса.

— Дай мені сигарету.

— Ось, візьми.

Мартін Марко прикурює.

— Її звуть Пуритою, вона чарівна жінка, ніжна, як дитя, і тендітна, мов принцеса. От кляте життя!

Пура Бартоломе о цій порі сидить із багатим аферистом у шинку на вулиці Кучильєрос. Мартін згадує її слова, сказані на прощання під час останньої зустрічі.

— Бувай, Мартіне; ти ж знаєш, вечорами я в пансіоні, і ти завжди можеш мені зателефонувати. Тільки не сьогодні, бо я маю зустрітися з одним приятелем.

— Гаразд.

— Бувай. Поцілуй мене.

— Тут?

— Так, дурнику. Люди подумають, що ми чоловік і жінка.

Мартін Марко велично смокче сигарету. Потім глибоко зітхає.

— Врешті-решт... Слухай, Вентуро, позич мені два дуро, я сьогодні не обідав.

— Чоловіче, так жити не можна!

— Я й сам знаю!

— І нічого не можеш знайти?

— Майже нічого, написав дві статейки на замовлення; двісті песет — мінус дев’ять відсотків відрахувань.

— Оце так! Гаразд, бери, поки маю! Мій старий саме розщедрився. Бери п’ять, що ти робитимеш із двома?

— Щиро дякую, а тепер дозволь пригостити тебе кавою за твої ж гроші.

Мартін Марко кличе офіціанта.

— Скільки за дві чорні кави?

— Три песети.

— Прошу.

Офіціант лізе в кишеню і дає йому решту: двадцять дві песети.

Мартін Марко й Вентура Агуадо давні приятелі; до війни вони разом училися на юридичному факультеті.

— Ходімо?

— Як хочеш. Тут однаково нічого робити.

— Правду сказати, мені скрізь нічого робити.

— Куди ти зараз?

— Не знаю, мабуть, прогуляюся десь поблизу, щоб згаяти час.

Мартін Марко посміхається.

— Стривай, дай-но я вип’ю соди. Кажуть, сода — найкращий засіб проти шлункових захворювань.