Вулик - Каміло Хосе Села

— Так, доньє Росо, а ви?

— Як завжди, люба, як завжди. Цілісіньку ніч бігала до клозету; мабуть, з’їла на вечерю щось таке, через що шлунок зовсім розладнався.

— Це ж треба! А зараз вам ліпше?

— Та нібито ліпше, але все тіло болить.

— Воно й не дивно, пронос дуже виснажує.

— І не кажіть! Я вже була подумала, якщо мені до ранку не покращає, викличу лікаря. Я насилу можу працювати, а тут справа така, що коли не пильнувати, то самі знаєте...

— Авжеж.

Падилья, продавець сигарет, намагається переконати якогось сеньйора, що тютюн у саморобних сигаретах, які він продає, не з недопалків.

— Самі поміркуйте, тютюн із недопалків завжди можна розрізнити: скільки його не промивай, усе одно залишається якийсь дивний присмак. До того ж від тютюну з недопалків за сто ліг[30] тхне оцтом, а тут ви нічого такого не почуєте — ось понюхайте. Не присягатимусь вам, що це тютюн вищого ґатунку, бо не маю наміру брехати своїм клієнтам; у мене тут ваговий тютюн, але добре просіяний. Без потерухи. А як вони зроблені, самі бачите: звісно, набиті не автоматично, а вручну, але ж тугенькі — ось помацайте.

Альфонсито, хлопчик-посильний, слухає розпорядження сеньйора, який припаркував автомобіль біля входу в кав’ярню.

— Сподіваюсь, ти все добре затямиш, тільки нікому не прохопися. Отже, підіймаєшся на поверх, дзвониш у двері, чекаєш. Якщо двері відчинить оця сеньйорита — подивись уважно на фото, бачиш, вона ставна, білява,— скажеш їй: «Наполеон Бонапарт» — запам’ятай ці слова,— і якщо вона відповість: «Розбитий під Ватерлоо», віддаси їй листа. Зрозумів?

— Так, сеньйоре.

— Добре. Запиши про Наполеона і те, що вона має відповісти,— дорогою вивчиш. Прочитавши листа, вона назве тобі годину — шосту, сьому чи якусь іще, ти її запам’ятай і щодуху біжи сюди. А тоді скажеш мені. Зрозумів?

— Так, сеньйоре.

— Гаразд. А тепер іди. Зробиш усе, як слід, дам тобі один Ауро.

— Так, сеньйоре. Послухайте, а раптом мені відчинить двері не сеньйорита, а хтось інший?

— Твоя правда! Якщо тобі відчинить двері хтось інший, нічого страшного — скажеш, що помилився; запитаєш: «Тут мешкає сеньйор Перес?» А коли тобі скажуть, що ні, підеш геть та й по всьому. Зрозумів?

— Так, сеньйоре.

Консорсіо Лопесові, буфетникові, зателефонувала ніхто як Марухіта Ранеро, його колишня кохана, матір двох близнюків.

— Що ти робиш у Мадриді?

— Привезла чоловіка на операцію.

Лопес трохи бентежиться; взагалі-то він чоловік кмітливий, але цей дзвінок заскочив його зненацька.

— Як хлопчики?

— Вони вже зовсім дорослі. Цього року підуть до школи.

— Як швидко летить час!

— Отож.

Голос у Марухіти трохи тремтить.

— Слухай.

— Що?

— Хочеш зі мною побачитись?

— Але ж...

— Зрозуміло! Гадаєш, я вже зовсім руїна?

— Не кажи дурниць, просто зараз...

— Та ні, не зараз. Увечері, після роботи. Мій чоловік у санаторії, а я зупинилася в пансіоні.

— В якому?

— У «Кольяденсе», на вулиці Магдалени.

У Лопеса в скронях стукотить, наче стріляють із рушниць.

— Слухай, а як я туди потраплю?

— Звісно, через двері. Я тобі вже замовила кімнату. Її номер — три.

— А як я тебе там знайду?

— Я сама до тебе прийду, дурненький...

Лопес кладе слухавку й, обертаючись у бік шинкваса, чіпляє ліктем ящик із лікерами: куантро, калісай, кюрасао, кавовий і пеппермінт із дзенькотом падають на підлогу. Ну й буча тут зчинилася!

Петрита, служниця Філо, заходить до бару Селестино Ортиса по сифон, бо в Хав’єрина здувся животик. Малюка часто мучать кольки, і єдине, що допомагає бідоласі,— це газована вода.

— Знаєш, Петрито, брат твоєї хазяйки щось дуже заноситься.

— Дайте йому спокій, сеньйоре Селестино, бідолаха