Вулик - Каміло Хосе Села

class="book">П’ятдесятитрирічний Хуліан Суарес Соброн на прізвисько Споглядачка, родом із Вегадео, провінція Ов’єдо, й сорока-шестирічний Хосе Хіменес Фігерас на прізвисько Обломок, родом із Пуерто-де-Санта-Марія, провінція Кадіс, сидять у підвалі Головного управління безпеки, чекаючи, коли їх доправлять до в’язниці.

— Ох, Пепе, зараз би по філіжанці кави!

— Еге ж, і по келишку потрійного коньяку. Попроси, може, дадуть.

Сеньйор Суарес хвилюється більше, ніж Пепе-Обломок; либонь, Хіменес Фігерас звик до таких халеп.

— Слухай, чого нас тут тримають?

— Звідки мені знати? Ти, бува, не спокусив якусь доброчесну сеньйориту і не кинув після того, як зробив їй дитинку?

— Ну, й витримка у тебе, Пепе!

— Просто, голубе, тут однаково нічим не зарадиш.

— Твоя правда. Найгірше те, що я не можу сповістити матусю.

— Ти знову за своє?

— Ні, ні.

Приятелів затримали напередодні ввечері в барі на вулиці Вентури де ла Веги. Поліцейські, які їх забрали, ввійшли до бару, обдивилися довкруж і — бац! — кулею метнулися до них. Ач, натаскані, мов ті хорти, хай їм чорт!

— Ходімо з нами!

— Ой! За що ви мене забираєте? Я чесний громадянин, нікого не чіпаю, і з документами у мене все гаразд.

— Чудово. Усе це ви розкажете, коли вас запитають. Викиньте цю квітку!

— Ой! Але чому я маю йти з вами, я нічого лихого не скоїв.

— Будь ласка, не скандальте. Ось подивіться.

Сеньйор Суарес подивився. З кишені поліцейського стирчали сріблясті браслети наручників.

Пепе-Обломок підвівся.

— Ходімо з цими сеньйорами, Хуліане, там усе з’ясується.

— Ходімо, але що за манери, чорт забирай!

В управлінні не було потреби ставити їх на облік, вони вже тут значилися. Досить було лише записати дату затримання та кілька слів, але прочитати їх приятелям не вдалося.

— Чому нас затримали?

— А ви хіба не знаєте?

— Ні, не знаю... А що я повинен знати?

— Ну, то взнаєте...

— Слухайте, я можу сповістити, що мене затримали?

— Завтра.

— Я маю стареньку матусю. Бідолашна дуже хвилюватиметься.

— Ваша матір?

— Так, їй уже сімдесят шість років.

— На жаль, я нічим не можу вам зарадити. І нічого сказати теж не можу. Завтра все з’ясується.

У камері, куди їх помістили,— просторому квадратному приміщенні з низькою стелею,— при тьмяному світлі окільцьованої дротом лампочки на п’ятнадцять ват спершу нічого не було видно. Однак за деякий час, коли очі звикли до темряви, сеньйор Суарес і Пепе-Обломок почали розрізняти деякі знайомі обличчя — злощасних педиків, кишенькових злодіїв, драпіжників, шахраїв, людців, що спотикаються на кожному кроці й звикли ходити з похиленою головою.

— Ох, Пепе, зараз би по філіжанці кави!

У камері стояв їдкий затхлий сморід, від якого свербіло в носі.

— О, сьогодні ти рано. Де був?

— Там, де й завжди. Випив із приятелем філіжанку кави. Донья Вісі цілує чоловіка в лисину.

— Якби ти знав, яка я рада, коли ти повертаєшся додому так рано.

— Ти ба, волосся сивіє, а голова шаліє!

Донья Вісі всміхається, бідолашна донья Вісі завжди всміхається.

— Знаєш, хто до нас сьогодні прийде?

— Либонь, якась стара потвора.

Донья Вісі ніколи не гнівається.

— Ні, моя приятелька Монсеррат.

— Противна особа!

— Вона гарна жінка!

— Вона тобі не розповідала про якесь нове чудо того святоші з Більбао?

— Замовкни, ти говориш як єретик. Чому ти завжди таке кажеш, адже ти цього не відчуваєш.

— Та кажу.

Дон Роке день у день дедалі більше переконується, що його дружина — дурепа.

— Посидиш із нами?

— Ні.

— Ох, любий!

У двері дзвонять,