П'ять четвертинок апельсина - Джоан Харріс

Я почала підповзати ближче, ховаючись за повалене дерево. Томас продовжував: – Найсмішніше те, що я завжди в нашій сім’ї боягузом вважав себе. Я ходив з опущеною головою. Не ризикував. Але з того моменту я став для батьків героєм. Несподівано я зайняв Ернстове місце. Ніби його ніколи й не було. Я став їхнім єдиним сином. Я став усім.

– Це не було… страшно? – голосу Кассі майже не було чути.

Томас кивнув.

Я почула, як брат зітхнув – ніби зачинились важкі двері.

Томас терпляче чекав, напустивши на себе байдужий вигляд.

– Він завжди був такий розумний. Усе тримав під контролем. І не був боягузом…

Кассі обірвав свою розповідь і глянув на Томаса, ніби його мовчання щось означало. Голос у нього тремтів, і руки теж. Потім він заволав високим, стражденним голосом. Слів майже неможливо було розібрати, так він квапився їх виплеснути назовні.

– Він не повинен був померти! Він мав усе виправити й покращити, а натомість він пішов, і його по-дурному вбили, а тепер я за старшого, і я… не знаю… що мені… тепер робити…

Томас почекав, поки слова стихли. Знадобився деякий час. Потів він простягнув руку й невимушено вивільнив свою рушницю.

– З героями завжди одна й та сама проблема, – сказав він. – Вони ніколи повністю не виправдовують сподівань, так?

– Я міг би тебе застрелити, – похмуро сказав Кассі.

– Є багато способів відбитися, – відповів Томас.

Я відчула, що вони підходять ближче, і почала відступати крізь кущі, не бажаючи потрапити їм на очі, якщо вони обернуться. Ренетт досі була там, поглинена примірником «Сіне-Маг». За п’ять хвилин Кассі й Томас повернулися пліч-о-пліч, мов брати, і на голові в Кассі був хвацько заломлений німецький кашкет.

– Залиш собі, – дозволив Томас. – Я знаю, де роздобути інший.

Наживка проковтнута. З тієї миті Кассі став його рабом.

10

Після того випадку наше захоплення Томасом подвоїлося. Ми збирали для нього будь-які крихти інформації. Мадам Анріо на пошті потай відкриває листи; Жиль Петі в м’ясному магазині під виглядом кролика продає котяче м’ясо; чули, ніби Мартін Дюпре в «Поганій репутації» кляв німців разом із Анрі Дрюо; усі знають, що родина Трюріан ховає радіо в сараї на задньому дворі та що Мартін Франсен – комуніст. День за днем він приходив до цих людей під приводом збору продуктів для казарм, а вертався з дещо більшим – повною кишенею банкнот, або одежиною з чорного ринку, або пляшкою вина… Іноді його жертви розплачувалися з ним іншою інформацією: про паризького кузена, який переховується в підвалі в центрі Анже, про різанину позаду «Рудого кота». До кінця літа Томас Лейбніц був у курсі половини таємниць Анже та двох третин секретів Ле-Лавеза, а в його матраці в казармі був зашитий невеличкий статок. Він називав це «відбиватися». І йому не треба було уточнювати, від кого саме.

Він надсилав гроші додому в Німеччину, хоч я так і не дізналась, у який спосіб. Звичайно ж, шляхи були. Дипломатичний багаж і валізи кур’єрів. Харчові обози та санітарні поїзди. Багато способів, якими міг скористатися підприємливий молодик, якщо знав правильних людей. Він по черзі зі своїми приятелями навідувався до місцевих ферм. Підслуховував під дверима офіцерської їдальні. Люди любили Томаса, довіряли йому, говорили з ним. І він ніколи нічого не забував.

Це було ризиковано. Одного разу він зізнався мені, коли ми зустрілися біля річки: якщо він схибить, його пристрелять. Але очі в нього сміялися, коли він про це розповідав. Тільки дурня можна спіймати, заявив він, усміхаючись. Дурень стає ледачим, необережним і жадібним. Гайнеманн та інші – дурні. Раніше вони були йому потрібні, але тепер безпечніше вести гру самому. А вони всі – тягар. Надто багато в них слабкостей: товстопузий Шварц упадає за дівчатами, Гауер напивається як свиня, а Гайнеманн, зі своїми постійними почісуваннями й нервовим сіпанням, – перший кандидат до божевільні. Ні, ліниво протягнув він, валяючись на землі й пожовуючи стебельце конюшини, краще працювати самому, спостерігати й чекати, поки інші наражаються на ризик.

– От, наприклад, твоя щука, – розмірковував він. – Вона не прожила б у річці так довго, якби постійно ризикувала. Вона знаходить їжу переважно біля дна, хоч зуби дозволяють їй полювати практично на будь-яку рибу.

Він замовк, витягаючи з рота конюшину й піднімаючись, щоб сісти та споглядати за водою.

– Вона знає, що на неї полюють, дівко, тож вона перечікує на дні, харчується всякою гниллю, стоковими водами та грязюкою. Біля дна безпечніше. Вона спостерігає за іншою рибою, за мальками, що плавають ближче до поверхні води, за тим, як їхні пузики відбивають сонячне світло, і коли бачить, що одна відбилася від інших, що вона в біді – гам!

Швидкими рухами рук він продемонстрував, як уявні щелепи стискаються навколо удаваної жертви.

Я спостерігала за ним із широко розплющеними очима.

– Вона уникає засідок і сіток. Знає, які вони. Інша риба ласиться на наживку, але стара щука очікує слушної нагоди. Вона вміє чекати. А наживка… вона також уміє. Принади не приваблюють стару щуку. Вона отримає там тільки живця, і то далеко не завжди. Щоб уполювати щуку, треба бути розумним.

Томас усміхнувся.

– Нам із тобою можна дечого повчитись у цієї старої щуки, дівко.

Що ж, я піймала його на слові. Я бачилася з ним що два тижні чи навіть щотижня, найчастіше ми приходили втрьох. Зазвичай це відбувалось у четвер, ми зустрічалися біля Спостережного Пункту та йшли до лісу або вниз за течією, подалі від села, де нас ніхто не побачить. Часто Томас приходив у цивільному: десь ховав форму, але ніхто не питав, де саме. У дні, коли в матері були напади, я пускала в дію апельсиновий жмуток, щоб примусити її лежати у своїй кімнаті, поки ми гуляли з Томасом. В інші дні я прокидалася о пів на п’яту і до початку хатньої роботи бігла рибалити, обираючи найтемніші й найтихіші ділянки біля Луари. Я ловила живців і складала в горщик, щоб вони були живі до того моменту, коли я зможу наживити їх на вудку. Тоді я пускала їх по воді, щоб тільки бліді пузики торкалися поверхні, і течією плила жива