П'ять четвертинок апельсина - Джоан Харріс

Як і щука, я чекала.

 11

Почався вересень, літо згасало. Усе ще було спекотно, але в повітрі відчувалася стиглість, щось пишне й набрякле, із солодким медовим запахом. Сильні серпневі дощі спаплюжили значну частину врожаю фруктів, а те, що лишилось, було вщент обліплене чорними осами. Але ми все одно збирали плоди, бо не могли дозволити їх викинути: те, що не спродасться свіжим, піде на варення й лікери. Мати командувала цією операцією – вона видала нам товсті рукавички й дерев’яні щипці, якими ми діставали з бака прокип’ячену білизну, для збору падалиці. Пам’ятаю, того року оси були особливо злі, можливо, в очікуванні осені та скорої смерті, тож поки ми кидали напівгнилі фрукти до таза для варення, вони безперервно жалили нас, і рукавички не допомагали. Спочатку варення було впереміш з осами, і Ренетт, яка гидувала комахами, впала в істерику, бо їй доручили шумівкою витягати зварені тільця з пінистої поверхні густої червоної рідини. Вона огидливо викидала їх на доріжку, розбризкуючи сливовий сік, і незабаром навколо тих трупиків почали юрбитися їхні живі родичі. Мати не терпіла такої поведінки. Вона вважала, що не можна боятися такої дурні, як оси, і коли Ренетт скрикувала й верещала, збираючи комашину сливову падалицю, вона озивалась до неї грубіше, ніж будь-коли.

– Та не будь ти дурнішою, ніж тебе створив Господь, дівчисько! – сичала вона. – Чи ти думаєш, що сливи самі себе зберуть? Чи очікуєш, що ми зробимо твою роботу за тебе?

Ренетт пхинькала, виставивши вперед себе руки, а обличчя її трусилось від страху й огиди.

Материн тон став відверто небезпечним. Вона говорила уїдливо, і в голосі дзижчала загроза.

– Іди туди, – сказала вона, – а то я влаштую тобі справжній привід для скиглення.

І мати сильно штовхнула Ренетт у купу вже зібраних слив – м’яких заброджених плодів, що кишіли осами. Ренетт опинилася серед рою комах і шарпнулась до матері. Очі вона заплющила, тому не бачила, як раптовий спазм люті перекривив материне обличчя. Якусь мить вона просто дивилась, а потім схопила за руку Ренетт, що продовжувала істерично кричати, і мовчки потягла її до будинку. Ми з Кассі переглянулись, та жоден не зробив спроби піти слідом. Ми надто добре знали, що там відбуватиметься. Коли Ренетт почала лементувати ще голосніше, а кожен скрик супроводжувався тріском, ніби хтось стріляв із духової рушниці, ми просто знизали плечима й повернулись до роботи серед ос, підбираючи дерев’яними щипцями підгнилі сливи та складаючи їх у виставлені на доріжці ящики.

Через доволі тривалий час шмагання Ренетт припинилось, і вони разом вийшли з будинку – мати й досі стискала шматок мотузки від білизни – і знову мовчки стали до роботи. Ренетт раз у раз схлипувала й терла почервонілі очі. Незабаром материне сіпання відновилося, тож вона пішла до себе в кімнату, залишивши нам короткі інструкції – завершити підбирати падалицю й поставити на вогонь варення. Вона ніколи не згадувала про цей випадок, можливо, навіть не пам’ятала його. Та я чула, як Ренетт схлипувала вночі, і бачила червоні відмітки на її ногах.

Це був нечуваний вчинок, хоч і не останній з нечуваних вчинків, здійснених матір’ю того літа. І скоро про нього забули всі, крім, звичайно, Ренетт. Нам було про що турбуватись і без того.

12

Того літа я нечасто бачилася з Полем: коли Кассі з Ренетт були вдома, він тримав дистанцію. Але ближче до вересня й початку нового шкільного семестру він почав заходити частіше. Хоч я і любила Поля, мені було незручно від самої думки про те, що він може зустрітися з Томасом, тому я часто його уникала. Я ховалась у кущах біля річки й чекала, поки він піде, не звертаючи уваги на його гукання й прикидаючись, що не чую привітань. Через якийсь час він наче все зрозумів, бо перестав приходити взагалі.

Саме в цей період з матір’ю почали відбуватися дивні речі. Після того випадку з Ренетт ми стали спостерігати за нею з обережністю первісних людей, які знизу вгору дивляться на свого бога. Вона й була для нас ідолом, який розподіляє блага й покарання, а її усмішки та насуплені брови були флюгерами, на які орієнтувалися наші емоції. Тепер, коли вересень був на порозі й для двох старших дітей за тиждень починалася школа, вона фактично перетворилась на власну пародію, бо лютувала через будь-яку дрібницю: ганчірку, залишену біля мийки, тарілку, покладену на сушнику, порошинку, не помічену на склі фоторамки. Мігрені діймали її майже щодня. Я мало не заздрила Ренетт і Кассі: вони цілий день проводили на заняттях, наша ж початкова школа закрилась, бо вчитель переїхав до Парижа, а для школи в Анже я була замала.

Я часто вдавалася до апельсинового жмутка. Хоч мені й ставало моторошно від того, що мати колись викриє мою витівку, я не могла цього не робити. Вона заспокоювалась тільки тоді, коли приймала пігулки, а приймала вона їх лише тоді, коли відчувала запах апельсина. Я занурювала свій запас апельсинової цедри глибоко в барильце з анчоусами та діставала за потреби. Це було ризиковано, але дарувало мені п’ять чи шість годин такого бажаного спокою.

Між цими короткими періодами миру проти нас тривала війна. Я швидко росла – дуже скоро зрівнялася зростом з Кассі та перевищила Ренетт. Успадкувала материні гострі риси обличчя, її темні, сповнені підозри очі, пряме чорне волосся. Я обурювалась цій схожості більше, ніж її дивацтвам, і поки літо перетікало в осінь, я відчувала, як це обурення в мені зростає і не дає дихати. У нашій спальні було невелике дзеркало, і я почала потай у нього дивитися. Раніше я не надавала великого значення зовнішності, але тепер ставилася до неї з цікавістю, а невдовзі – з критикою. Я порахувала свої вади, і мені стало гірко від того, що їх так багато. Мені б хотілося мати кучеряве волосся, як у Ренетт, і червоні пухкі губи. Я цупила в сестри листівки з портретами кінозірок і ретельно їх вивчала. Не з захопленим зітханням, а з зубовним скреготом відчаю. Я накручувала волосся на клаптики, щоб воно вилося. Я шалено щипала блідо-рожеві набряки грудей, щоб