П'ять четвертинок апельсина - Джоан Харріс
Сам він із Парижа. Переїхав до Анже шість місяців тому. Гроші в нього є, і багато, бо витрачає, не дивлячись на ціну. Його прізвище нікому не відоме, втім, він носить печатку з ініціалами Л. Д. Він накинув оком на одну чи двох дівчат. Водить білий «порше», який паркує на задньому дворі «Поганої репутації». Загалом його вважають чудовим хлопцем, мабуть, тому що він неодноразово пригощав людей випивкою.
Не так уже й багато відомостей, щоб вирішити нашу проблему.
Потім Полеві спало на думку обдивитись фургон. Звісно, я робила це й до того, але Поль запропонував почекати, поки закусочна закриється, а її власник піде випивати в бар «Поганої репутації». Фургон був замкнений на всі засуви, зокрема й на навісний замок, але внизу Поль помітив невеличку металеву табличку з реєстраційним номером і контактним телефоном. Ми перевірили телефонний номер і виявилось, що він належить…
Ресторану «Насолода у Дессанжів», Розмаринова вулиця, Анже.
Я мала здогадатися від самого початку.
Яннік і Лора нізащо б не здалися так швидко, якщо йшлося про потенційне джерело прибутку. Знаючи це, тепер було нескладно впізнати в хлопцеві знайомі риси. Той самий ніс із невеличким горбком, ті самі пронизливі яскраві очі й гострі вилиці… Люк Дессанж, брат Лори.
Моєю першою реакцією було відразу йти до поліції – не до того нашого Луїса, а до відділка в Анже – і заявити, що мене переслідують. Поль відмовив мене від цього.
Натомість переконав мене, що в нас немає жодних доказів. Без доказів ми нічого не можемо вдіяти. Люк не вчинив нічого відверто протизаконного. Якби ми спіймали його на гарячому, то вже була б інша справа, але він надто обережний і розумний. Вони чекали, доки не заженуть мене в куток, чекали слушного моменту, щоб висунути свої вимоги – Якби ми тільки могли допомогти вам, тітонько. Дозвольте хоча б спробувати. Жодних образ.
Я хотіла тут же ж вирушити автобусом до Анже. Накрити їх в їхньому лігві. Осоромити перед друзями та відвідувачами. Сповістити всіх і кожного, що мене переслідували й шантажували, але Поль сказав, що треба почекати. Моя нетерпимість та агресія вже коштували мені більше половини завсідників. Тож уперше в житті я згодилась почекати.
8
За тиждень вони приперлися з візитом.
Був недільний полудень, і за останні три тижні я призвичаїлась зачиняти млинцеву в неділю. Закусочна на колесах теж не працювала – він мавпував мої години роботи майже похвилинно, – тож ми з Полем сиділи надворі й насолоджувались останніми променями осіннього сонця. Я читала, а Поль, який ще з давніх часів не мав звички до книжки, насолоджувався байдикуванням, стругаючи якусь дерев’янку та часом кидаючи на мене ніжні невимогливі погляди.
Я почула стукіт і пішла відчинити двері. То була Лора, вбрана по-діловому в темно-синю сукню, а за нею стояв Яннік у темному костюмі. Їхні вишкіри нагадували рояльну клавіатуру. Лора тримала чималу рослину з зеленим і червоним листям. Я затримала їх на порозі.
– Хтось помер? – холодним тоном поцікавилась я. – Та це не я, поки що не я, хоч ви цього й добиваєтеся своїми паскудними витівками.
Лора напустила на себе ображений вигляд.
– Але ж, тітонько… – почала вона.
– Не тітонькайте мені, – огризнулась я. – Я знаю про всі ваші брудні ігри, щоб залякати мене. Нічого не вийде. Я краще помру, ніж дозволю вам заробити на мені бодай копійчину, тож можете наказати братові забирати свій смердючий фургон і вшиватися звідси, бо я знаю, що він задумав. Якщо він не припинить просто зараз, тоді, клянуся, я піду до поліції та розповів їм про все, чим ви займаєтесь.
Яннік одразу перепудився і почав бурмотіти щось примирливе, та Лора була зроблена з міцнішого тіста. Вираз подиву тримався на її обличчі секунд із десять, а тоді змінився напруженою, сухою усмішкою.
– Я з самого початку підозрювала, що краще було б усе розказати, – сказала вона, кинувши презирливий погляд на свого чоловіка. – Від цього немає ніякої користі для жодного з нас, і я впевнена, що, коли я все поясню, ви не будете проти невеличкого співробітництва.
Я схрестила руки.
– Пояснюйте, що хочете, – відказала я. – Але материн спадок належить мені та Рен-Клод, що б там не заявляв мій братик. Мені нічого більше сказати стосовно цього.
Лора подарувала мені широку, сповнену неприязні посмішку.
– Ви думали, ми цього прагнемо, тітонько? Вашої частки грошей? Та ви що! Якою ж жахливою парочкою ми маємо вам здаватися!
Раптом я глянула на себе їхніми очима: стара жінка в заплямованому фартуху, тернисті очі, волосся зачесане назад так туго, що аж шкіра напинається. Тоді я загарчала на них, мов потривожений собака, і схопилася за лутку, щоб не втратити рівноваги. Дихання стало нерівне, і кожний подих ніби проходив крізь шипи.
– Не те що нам непотрібні гроші, – чесно зізнався Яннік. – Справи в ресторані йдуть не надто добре. Остання рецензія в «Гостинності і кухні» не допомогла. А ще й проблеми з…
Лора змусила його замовкнути одним поглядом.
– Мені не потрібні гроші, – повторила вона.
– Я знаю, що вам потрібно, – грубо сказала я, намагаючись не виказати свого збентеження. – Рецепти моєї матері. Але їх я вам не дам.
Лора пильно дивилася на мене, продовжуючи посміхатись. Я збагнула, що їй були потрібні не лише рецепти, і відчула, як крижаний кулак стискає моє серце.
– Ні, – прошепотіла я.
– Альбом Мірабель Дартижан, – м’яко промовила Лора. – Її особистий альбом. Її думки, її рецепти, її таємниці. Спадок, який бабуся лишила всім нам. Це злочин – вічно тримати таку річ під замком.
– Ні!
Цей вигук просто вирвався з мене, і я відчула, ніби з ним вирвала половину серця. Лора сіпнулась, а Яннік зробив крок назад. У горлі було таке відчуття, ніби туди засадили тисячу рибальських гачків.
– Ви не можете постійно це приховувати, Фрамбуаз, – розважливо підмітила Лора. – Диво, що ніхто не з’ясував цього до нас. Мірабель Дартижан, – тепер вона розчервонілась і здавалася навіть гарненькою, – одна з найбільш невловимих і загадкових злочинниць двадцятого століття. Як грім серед ясного неба вона вбиває молодого солдата, потім холоднокровно стоїть осторонь, коли, караючи, розстрілюють половину села, а згодом просто зникає, нічого не пояснивши…
– Усе було не так,
