П'ять четвертинок апельсина - Джоан Харріс

– Доброго ранку, мадам Симон! – ввічливо, але іронічно промовив він – Чим вам допомогти? Можу запропонувати чудовий американський бургер, якщо ваша ласка.

Я розізлилася, та намагалася цього не показувати. Його усмішка означала, що він чекав від мене проблем, і був упевнений, що впорається. Я відповіла йому найсолодшою зі своїх усмішок.

– Дякую, не сьогодні, – сказала я. – Але я була б дуже вдячна, якби ви вимкнули радіо. Мої клієнти…

– Та звичайно ж, – чемно відповів він, і його очі блиснули синім порцеляновим блиском. – Я й гадки не мав, що комусь заважаю.

Поряд зі мною дівчина з проколотим носом недовірливо зойкнула. Я почула, як вона сказала подружці, дівчині з поворозкою на шиї й таких коротких шортах, що з-під низу зухвало стирчали половинки сідниць: «Ти чула, що вона мені сказала? Чула?».

Молодий блондин усміхнувся, і я побачила, що він привабливий і розумний, і що в ньому є щось дуже знайоме, що не дає мені спокою. Хлопець нахилився, щоб вимкнути музику. Золотий ланцюжок на шиї. Плями від поту на сірій футболці. Але руки надто ніжні для кухаря – щось у ньому було не так, щось неправильне, і тепер замість злості я відчувала страх…

– Усе гаразд, мадам Симон? – запопадливий тон.

Я кивнула.

– Не хочу, щоб мене вважали набридливим сусідом.

З його словами все було наче гаразд, але я не могла позбутися відчуття, що щось не так, що в цій прохолодній ввічливості криється насмішка, яку я ніяк не можу збагнути. І хоч я отримала те, чого хотіла, я чимскоріш чкурнула звідти, мало не підвернувши ноги на гравійній доріжці. Спиною я відчувала ворожість молодиків – тепер їх було там щонайменше сорок чи навіть більше, – і їхній галас давив мені на вуха. Я швидко вибралась із натовпу – ніколи не любила, коли мене торкаються, – і, прямуючи до «Малинового млинця», почула вибух верескливого сміху, ніби він навмисне чекав, поки я піду, щоб відпустити якийсь дошкульний коментар. Я різко обернулась, але він уже не дивився в мій бік, а натреновано спритно складав бургери.

Але відчуття тривоги нікуди не ділося. Я помітила, що тепер виглядаю у вікно значно частіше, а Марі Фенуй і Шарлотт Дюпре, які напередодні скаржилися на шум, сьогодні у звичний час не прийшли. Я почала нервуватися. Намагаючись заспокоїтися, я переконувала себе, що нічого страшного не сталося. Врешті-решт, у мене залишився тільки один незайнятий столик. Більшість моїх завсідників була тут. Але я все одно піймала себе на тому, що із вимушеною цікавістю поглядаю на закусочний фургон, спостерігаю за тим, як він працює, дивлюся на натовп біля дороги – молодики їдять із паперових пакетів і пластикових коробок, а він вітається з новими відвідувачами… Здавалося, він товаришує з усіма. Десь півдесятка дівчат – і та з пробитим носом також – підпирали шинквас, дехто тримав у руках пляшки з газованкою. Ті, кому менше пощастило з місцем, реготали поруч, і всюди стирчали груди й сновигали стегна. Здається, ті очі зачепили серця, м’якші за моє.

О пів на першу з кухні я почула ревіння мотоциклів. Моторошний звук, ніби декілька дрилів деркотять в унісон. Я кинула пательню, на якій перегортала фаршировані білі гриби, і вибігла на дорогу. Звук був нестерпний. І хоч я затулила вуха долонями, дратівливий біль однаково пронизував барабанні перетинки, що стали чутливими від багаторічних пірнань у Луарі. П’ять мотоциклів з тих, що я бачила обабіч фургона, тепер гарчали посеред дороги, а їхні власники – за спинами в трьох повсідались дівки – готувалися до старту, намагаючись витиснути максимум звуку та уваги. Я накричала на них, але не почула навіть саму себе крізь пекельне ревіння машин. Дехто з молодих клієнтів розреготався й зааплодував. Я осатаніло замахала руками, бо через гомін мене так і не було чути, а молодики глузливо мені відсалютували, один навіть поставив мотоцикл на одне колесо, наче намагався приборкати норовистого коня в цьому вирі звуку.

Вистава тривала п’ять хвилин, за які гриби згоріли, вуха страшенно заболіли, а лють досягла точки кипіння. Я не мала часу знову поскаржитися власникові «Суперперекусу», хоч і пообіцяла собі неодмінно це зробити, коли клієнти підуть. Втім, доти фургон зачинився, і хоч як роз’ятрено я не била у віконниці, ніхто мені не відповів.

Наступного дня музика заграла знову.

Я не звертала уваги, скільки могла, але потім усе ж пішла сваритися. Тепер там було ще більше людей, деякі мене впізнали й відпускали на мою адресу єхидні коментарі, поки я пробиралась через невеличкий натовп. Сьогодні я була надто сердита для ввічливості, тож огледіла власника закусочної на колесах і процідила:

– Я гадала, ми домовилися.

Він відповів мені блискучою усмішкою, широченною, як амбарні ворота.

– Мадам?

Але мене в такому настрої задобрити неможливо.

– Не прикидайтеся, що не зрозуміли, про що я кажу! Я хочу, щоб ви вимкнули музику, негайно!

Як завжди ввічливий, а тепер ще й трохи ображений моїм войовничим виглядом, він вимкнув приймач.

– Та звісно, мадам. Не хотів вас образити. Якщо ми тепер такі близькі сусіди, треба якось пристосовуватись одне до одного.

Ще кілька секунд я була така зла, що не почула тривожного дзвіночка.

– Що значить – «близькі сусіди»? – мені нарешті вдалось опанувати себе. – Скільки ще ви збираєтеся тут бути?

Він знизав плечима.

– Хтозна, – промуркотів він. – Ви ж знаєте, громадське харчування – то непередбачуваний бізнес, мадам. Сьогодні в тебе натовп, а назавтра сидиш напівпорожній. Хто знає, що може статися?

Тривожний дзвіночок переріс у набат, і я аж похолоділа.

– Ваш фургон стоїть посеред дороги, – сухо відмітила я. – Думаю, як тільки це помітить поліція, вас приберуть звідси.

Молодик похитав головою.

– Я маю дозвіл стояти тут, на узбіччі, – чемно відказав він. – Усі мої папери витримають будь-яку перевірку.

І тут він пильно подивився на мене.

– А ваші, мадам?

Обличчя в мене закам’яніло, а серце сіпонулось, мов піймана риба. Він щось знав. Ця думка закрутилася в моїй голові. О Боже! Він щось знав. Я не стала відповідати на його запитання.

– І ще дещо, – мені сподобалось, як звучав мій голос: неверескливо, жорстко, як у жінки, яка нічого не боїться. Хоч моє серце відчайдушно калатало під ребрами. – Учора тут було збіговисько мотоциклістів.

Якщо ви дозволите