П'ять четвертинок апельсина - Джоан Харріс

– Бонжур, мадам Симон.

Я кивнула й спробувала всміхнутись. Утома покривала все, ніби мерехтлива сіра ковдра. Його голос я чула, як у тунелі. Пес пішов вкладатися під стілець, але Поль залишився стояти, стискаючи в руці берет.

– Ви маєте поганий вигляд, – неквапно зауважив він.

– Усе гаразд, – коротко відповіла я. – Просто погано спала минулої ночі.

– Я б сказав, щоночі за останній місяць, – промовив Поль. – У вас безсоння?

Я сердито глипнула на нього.

– Ваш обід на столі. Куряче фрикасе й зелений горошок. Я не підігріватиму, якщо вихолоне.

Він злегка всміхнувся.

– Говорите так, ніби ви моя дружина, мадам Симон. Люди пліткуватимуть.

Я вирішила, що це такий черговий жарт, і пропустила його повз вуха.

– Можливо, я зможу допомогти, – наполягав Поль. – Це ганьба, що вони так з вами поводяться. Хтось має щось зробити.

– Будь ласка, не турбуйтесь про це, мсьє, – після стількох безсонних ночей до очей підступали сльози, і навіть від такої простої, чуйної розмови в очах защипало. Я заговорила сухим і саркастичним тоном, щоб якось це врівноважити, і відвернулася в інший бік. – Я чудово можу впоратись і сама.

Поль і не думав заспокоюватись.

– Ти можеш довіряти мені, – тихо промовив він. – Ти нарешті маєш дізнатися. Весь цей час…

Я глянула на нього і раптом усе зрозуміла.

– Прошу, Буаз…

Я закам’яніла.

– Усе ж добре. Я нікому не розповів, чи не так?

Мовчанка. Правда розтягнулась між нами, мов смужка жувальної гумки.

– Ні?

Я похитала головою.

– Ні. Не розповів.

– Ну що ж, – він наблизився на крок. – Ти ніколи не приймала допомоги, коли вона була тобі потрібна, навіть у старі добрі часи.

Пауза.

– Відтоді ти не надто змінилася, Фрамбуаз.

Цікаво. Мені здавалося, що змінилась.

– Коли ти здогадався? – нарешті спитала я.

Він стенув плечима.

– Багато часу не знадобилось, – лаконічно відповів він. – Мабуть, коли скуштував кунь-аман за рецептом твоєї матері. Чи то була щука. Я ж так і не зміг забути ті чудові страви.

І він усміхнувся крізь обвислі вуса доброю та милою усмішкою, але водночас невимовно печальною.

– Це, мабуть, було складно, – зауважив він.

Тут щипання в очах стало просто нестерпним.

– Я не хочу про це говорити, – промовила я.

Поль кивнув.

– Та я не з балакливих, – нагадав він.

Потім він сів і почав їсти своє фрикасе, час від часу поглядаючи на мене й усміхаючись, і трохи згодом я всілася поряд – врешті-решт, ми були тут самі – і налила собі бокал ґропляну. Якийсь час ми просиділи мовчки. Потім я поклала голову на стіл і заплакала. Єдине, що було чути, – це мої схлипування та стукіт його приборів, бо Поль машинально продовжував їсти, не дивлячись на мене й ніяк не реагуючи. Проте я знала, що це мовчання – добрий знак.

Виплакавшись, я ретельно витерла обличчя фартухом.

– Здається, тепер я хочу поговорити, – сказала я.

 6

Поль – добрий слухач. Я розповіла йому те, що ніколи не збиралась розповідати жодній живій душі, а він мовчки слухав і кивав. Я розказала йому про Янніка й Лору, про Пісташ і про те, як я відпустила її, так нічого й не сказавши. Про курей, безсонні ночі, і як звук генератора зразу ж викликає відчуття, ніби під черепом у мене повзають мурашки. Розповіла йому про свої страхи щодо бізнесу, самої себе, мого чудового дому та того становища, яке я мала серед цих людей. Я розповіла йому про страх перед старістю, про те, що молодь нині дуже відчужена й жорстка, значно гірша, ніж ми колись, враховуючи, що ми пережили під час війни. Я повідала йому про свої сни, про Стару Маму з апельсином у роті й про Жаннет Ґодін зі зміями – і потроху відчула, як отрута всередині мене розчиняється.

Коли я нарешті замовкла, настала тиша.

– Ти не можеш чатувати щоночі, – промовив Поль. – Ти занапастиш себе.

– У мене немає вибору, – відповіла я. – Ті люди можуть повернутися будь-якої миті.

– Чатуватимемо по черзі, – заявив він, і так усе й вирішилось.

7

Оскільки Пісташ і діти поїхали, я поселила його в гостьовій кімнаті. Клопоту від нього не було жодного: він сам себе обслуговував, застеляв ліжко й акуратно поводився з речами. Більшість часу він взагалі був непомітним, але все ж його спокійна й ненав’язлива присутність відчувалась. Тепер мені було соромно, що я колись вважала його гальмом. Насправді в деяких речах він метикував швидше за мене. Урешті-решт, то саме він встановив зв’язок між закусочною на колесах і сином Кассі.

Ми дві ночі вартували, очікуючи на порушників: Поль із десятої до другої, а я – з другої до шостої – і незабаром я почала відчувати себе бадьорішою й зібранішою. Навіть просто розділити з кимось цей тягар було для мене полегшенням, просто знати, що є хтось іще… Звичайно, сусіди одразу ж почали пліткувати. У таких місцях, як Ле-Лавез, складно приховати подібні новини, тож надто багато людей швидко дізнались, що старий Поль Ур’я полишив свою хатку біля річки й переїхав до вдови. Люди замовкали, коли я заходила до крамниць. Поштар підморгував мені, коли приносив листи. Були й декілька несхвальних поглядів, переважно від кюре та його посіпак з недільної школи, але здебільшого всі стиха підсміювались. До мене дійшли слова Луїса Рамондена про те, що вдовиця останнім часом поводилась якось дивно, але тепер він знає причину. Цікаво, що дехто з моїх колишніх завсідників повернувся, щоб на власні очі переконатись у правдивості чуток.

Та мені було байдуже.

Певна річ, закусочний фургон нікуди не дівся, галас і набридливий натовп також не зникли. Я полишила спроби приструнити цього молодика, представнику влади не було до цього діла, тож у нас із Полем залишилась єдина альтернатива.

Ми почали розслідування.

Тепер Поль щодня в обід пив вино в «Поганій репутації», де збиралися мотоциклісти й дівки з міста. Він розпитував поштаря. Ліза також допомагала нам, хоч мені й довелося тимчасово звільнити її на зимовий сезон. Вона залучила свого молодшого брата Вінсента, тож Люк став чи не найголовнішим об’єктом шпигування