П'ять четвертинок апельсина - Джоан Харріс
Але в кивку Янніка було більше ентузіазму, ніж щирості.
– О так, дуже любили… Та й зрозуміло… Такий щедрий чоловік. Ніколи не жалкував… ні за цим будинком, ні за спадщиною, ні за чим. Виняткова людина.
– І що це все має означати? – я підскочила, ледве не проливши на себе каву. А ще ж я хвилювалася за Пісташ, яка досі сиділа тут, поряд зі мною, і слухала. Я ніколи не розповідала їй про Кассі та Ренетт. Вони ніколи не зустрічались. Доньки були впевнені, що я – єдина дитина. А ще я ніколи не розповідала їм про матір.
Яннік трохи знітився.
– Тітонько, але ж це він мав успадкувати цей будинок…
– Ми вас ні в чому не звинувачуємо…
– Але ж він був найстаршим, і за заповітом вашої матері…
– А тепер зачекайте!
Я намагалася говорити менш пронизливо, проте якусь секунду верещала точнісінько, як моя мати, і помітила, як здригнулася Пісташ.
– Я заплатила Кассі немалі гроші за цей будинок, – понизивши голос, продовжила я. – Після пожежі тут вціліла лише коробка, з-під шиферу тільки балки стирчали. Він ніколи б тут не жив, та він і не хотів тут жити. Я запропонувала йому гарну ціну, більше, ніж могла собі дозволити, і…
– Тс-с-с, усе гаразд, – Лора поглянула на свого чоловіка. – Ніхто тут не вважає вашу домовленість нікчемною.
Нікчемною.
Це типово Лорине слово – доречне, снобське, самозакохане й достатньо скептичне. Я відчула, як моя рука стискає кавову чашку, а на подушечках пальців залишаються червоні відбитки від опіку.
– Але погляньте на це з нашого боку, – Яннік вступив до розмови, і його рум’яне лице палало. – Спадок нашої бабусі…
Мені не подобалось те, куди вивернула наша бесіда. Особливо бісила мене присутність Пісташ, яка з розширеними зіницями всотувала все сказане.
– Жоден із вас не знав моєї матері, – різко відказала я.
– Не в тому річ, тітонько, – швидко заперечив Ян-нік. – Річ у тім, що вас було троє. І спадщина була поділена на трьох. Чи не так?
Я обережно кивнула.
– Але тепер, оскільки папá відійшов у вічність, ми маємо запитати себе, чи та неофіційна домовленість, яку ви узгодили між собою, є справедливою стосовно решти членів сім’ї?
Він говорив цілком буденно, але в очах я помітила блиск, тому зірвалась на крик, несподівано роз’ятрившись.
– Яка ще «неофіційна домовленість»?! Кажу ж, я заплатила великі гроші, підписала папери…
Лора поклала руку мені на плече.
– Яннік не хотів вас засмутити.
– Ніхто мене не засмутив, – холодно відповіла я.
Яннік це проігнорував і вів своє:
– Але деякі люди можуть подумати, що така угода, яку ви уклали з бідолашним папá – хворою людиною, якій конче потрібні були гроші…
Я побачила, що Лора спостерігає за Пісташ, і подумки матюкнулась.
– До того ж тут є ще та третина, що мала б належати тітці Ренетт…
Цілий статок під підлогою погреба. Десять ящиків бордо, закладені туди в рік її народження, накриті кахлями й надійно зацементовані, щоб уберегти від німців і від того, що настало пізніше. Сьогодні кожна пляшка коштує тисячі франків, я не перебільшую, тільки дістань і забери. Чорт. Коли треба, Кассі ніколи не вмів тримати язика за зубами.
Я різко обірвала його.
– Її частина зберігається. Я навіть нічого не торкалася.
– Звісно, що так, тітонько. Але все ж… – Яннік сумно всміхнувся, і при цьому був настільки схожий на мого брата, що мені аж заболіло. Я знову швидко глипнула на Пісташ, яка рівно сиділа на стільці з застиглим обличчям.
– Але все ж ви маєте визнати, що тітка Ренетт тепер навряд чи зможе цим скористатися, і чи не думаєте ви, що справедливіше буде…
– Усе це належить Ренетт, – грубо перервала я. – Мені того не треба. І вам не віддала б, навіть якщо могла. Ти задоволений такою відповіддю?
Тоді Лора обернулась до мене. Я подумала, що в чорному платті та з відблиском жовтого світла лампи на обличчі вона має хворобливий вигляд.
– Перепрошую, – промовила вона, багатозначно споглядаючи на Янніка. – Ідеться абсолютно не про гроші. Звичайно, ми й не сподіваємось, що ви віддасте нам свій дім або частку спадщини тітки Ренетт. Якщо хтось із нас дав привід так думати…
Я очманіло кивнула.
– Тоді нащо, до біса, усе це…
Лора перебила мене, її очі заблищали.
– Кажуть, була одна книжка.
– Книжка? – повторила я.
Яннік підтвердив кивком.
– Папá розповів нам про неї. Ви йому показували.
– Книжка з рецептами, – навдивовижу спокійно продовжила Лора. – Ви, мабуть, усі ці рецепти напам’ять знаєте. Якби ми могли тільки глянути… позичити ненадовго…
– Звичайно, ми заплатимо за все, що візьмемо у використання, – поспішно додав Яннік. – Вважайте це способом уберегти прізвище Дартижан від забуття.
Вочевидь, саме це – згадка прізвища – і стало причиною. Якийсь час у мені боролися сором, страх і зневіра, але при згадці прізвища мене ніби простромив величезний спис жаху. Я змела зі столу кавові чашки, і вони вщент розбились об материну теракотову кахлеву підлогу. Я бачила, що Пісташ здивовано дивиться на мене, але не могла вгамувати лють.
– Ні! Ніколи!
У малій кімнаті мій голос злетів, ніби червоний повітряний змій, і на мить я наче покинула власне тіло й подивилася на себе збоку, без емоцій: невиразна жінка з гострими рисами обличчя, одягнута в сіре плаття, а волосся стягнуте в тугий вузол на потилиці. Я помітила дивне розуміння в очах моєї доньки й приховану ворожість на обличчях племінника й племінниці, а потім лють повернулась, і я знову вийшла з берегів.
– Я знаю, чого вам забажалось! – гарчала я. – Якщо не вийшло з тітонькою Фрамбуаз, ви наладналися на тітоньку Мірабель?! – повітря дряпало мене зсередини, мов колючий дріт. – Я не знаю, що там вам наговорив Кассі, але то не його справа і не ваша також. Та стара історія померла. Вона померла, а від мене ви нічого не отримаєте. Навіть якщо чекатимете п’ятдесят років!
Тепер я задихалась, і від крику боліло горло. Я схопила їхній останній подаруночок – коробку з лляними носовичками, що нерозпакованою лежала на кухні – й оскаженіло тицьнула Лорі.
– Заберіть свої хабарі,
