П'ять четвертинок апельсина - Джоан Харріс
Ми разом були на Спостережному Пункті. Знову дощило, тож Ренетт зосталася вдома із холодним компресом на лобі. Я не збиралася розповідати йому все, але коли почала, то слова посипалися з мене, немов зерно з дірявого мішка. Мене неможливо було зупинити. У руці я тримала зелений пакунок із вудкою і в гніві закинула його вниз у кущі, просто в гущавину ожини.
– Ми не малюки! – обурено верещала я. – Невже вони не вірять у те, що ми їм кажемо? Навіщо ж тоді Томас дав мені це, – я тицьнула рукою вниз, у бік закинутої вудки, – якщо я не заслужила?
Кассі спантеличено спостерігав за мною.
– Можна подумати, що ти хочеш, щоб когось розстріляли, – вимушено промовив він.
– Звісно, ні, – похмуро бовкнула я. – Просто я думала…
– Та нічого ти ніколи не думала, – тепер це був старий добрий Кассі, нетерплячий і роздратований. – Ти справді вважала, що ми допомагатимемо ув’язнювати чи розстрілювати людей? Ти гадаєш, ми б справді це робили?
Він говорив обурено, та я знаю, що насправді таке припущення йому лестило.
«Так, саме про це я й думала, – подумки сказала я. – Якби тобі з цього був зиск, ти б так і робив, любий Кассі».
Я знизала плечима.
– Ти така наївна, Фрамбуаз, – зробив висновок брат. – Ти й справді надто мала для таких справ.
Тоді я здогадалась, що спочатку він теж нічого не знав. Він був кмітливішим за мене, але спершу також не розумів. Тоді, у кіно, Кассі справді був наляканий, мокрий від поту та хвилювань. А потім, коли говорив із Томасом… Я помітила страх у його очах. Тільки значно пізніше він зрозумів правду.
Кассі нетерпляче махнув і відвів погляд.
– Шантаж! – він так різко вимовив це слово, що обплював мені обличчя. – Зрозуміла? То все заради нього! Ти думаєш, їм буде легко, коли вони повернуться до Німеччини? Думаєш, вони багатші за нас? Що в їхніх дітей є черевики, чи шоколад, чи щось іще? Ти не думала, що їм також хочеться чогось такого?
Я дивилася на нього з роззявленим ротом.
– Ти ніколи про це не думала! – я відчувала, що сердиться він не на моє невігластво, а на своє. – Там усе так само, як і тут! – надривався він. – Вони збирають якісь речі, щоб відправити додому. Дізнаючись якісь таємниці про людей, вони примушують їх платити за нерозголошення. Ти ж чув, що він сказав про мадам Петі? «Справжній орудар чорного ринку»! Думаєш, її б відпустили, якби хтось дізнався про це?! – він аж захлинався. – Та ніколи в житті! Ти чула, що вони роблять з євреями в Парижі? Чула про табори смерті?
Я стенула плечима, відчуваючи себе дурепою. Звичайно, я чула про все це. Тільки з Ле-Лавеза все мало трішки інший вигляд. Ми всі читали про нацистські концтабори, але в моїй голові вони поєдналися з променем смерті з «Війни світів».[22] Гітлер переплівся з Чарлі Чапліном, портрети якого я бачила в кіножурналах Ренетт; факти мішались із плітками, чутками, вигадками та новинами, перетворюючись на якийсь серіал, де зоряні вояки з Марса сусідили з загарбниками з Рейну, снайпери – з розстрільною командою, а підводні човни Рейху – з Наутилусом із «Двадцяти тисяч льє під водою».[23]
– Шантаж? – мляво перепитала я.
– Бізнес, – жорстко виправив мене Кассі. – Гадаєш, це справедливо, якщо в одних людей є шоколад, і кава, і справжні черевики, і журнали, і книжки, а інші того не мають? Тобі не здається, що вони мали б платити за такі привілеї? Ділитися з тими, у кого цього нема? А лицеміри – такі, як мсьє Каро? А брехуни? Як думаєш, повинні вони за це платити? Вони ж можуть собі це дозволити. Тут постраждалих нема.
Мабуть, колись йому сказав усе це Томас. Тому важко було не погодитися з цими словами.
Я повільно кивнула.
Мені здалося, що Кассі відчув полегшення.
– Це ж навіть не крадіжка, – охоче розвивав думку він. – Те, що крутиться на чорному ринку, належить усім. Я просто забираю нашу частку.
– Як Робін Гуд.
– Саме так.
Я знову кивнула. У такому світлі все здавалось абсолютно справедливим і виваженим.
Задовольнившись, я пішла визволяти свою вудку з ожинової гущавини, втішена тим, що вона дісталась мені таки не задурно.
Частина ІІІ
Закусочна на колесах
1
Десь через п’ять місяців після смерті Кассі – і через чотири роки після тієї історії з тітонькою Фрамбуаз – Яннік і Лора знову приїхали до Ле-Лавеза. Було літо, у мене гостювала донька Пісташ із двома дітьми – Прюн і Ріко, – і все було добре, поки ті двоє не з’явилися. Діти підростали так швидко й були такі милі, дуже схожі на свою маму: Прюн із очима кольору шоколаду й кучериками та високий Ріко з оксамитовими щічками. Обоє сповнені радощів та пустощів, і моє серце краялося, щойно я кидала на них погляд – так вони нагадували мені дитинство. Клянуся, щоразу, як вони приїжджали, я почувалась на сорок років молодшою, а того літа я навчила їх рибалити й ставити сітки, готувати карамельні макаруни та варення з зеленого інжиру. З Ріко ми прочитали «Робінзона Крузо» та «Двадцять тисяч льє під водою», а Прюн я розповідала відчайдушні побрехеньки про рибу, яку я спіймала, і ми обоє тремтіли від історії про Стару Маму та її страхітну властивість.
– Казали, що якщо її вполювати й відпустити, вона виконає твоє найпотаємніше бажання, але якщо її побачити – бодай краєчком ока! – і не зловити, то з тобою неодмінно станеться щось жахливе.
Прюн вдивлялась у мене фіалковими очима, запхавши