П'ять четвертинок апельсина - Джоан Харріс

– Не забирайте наш товар, – повторила я.

Знову настала тиша.

Через якусь мить Лейбніц кивнув.

– Думаю, я зможу щось для них вигадати, – повільно промовив він. – А ти нікому не кажи. А то в мене виникнуть серйозні проблеми. Зрозуміло?

Я кивнула. Це справедливо. Так чи інакше, він теж нікому не сказав про апельсин. Я плюнула на долоню, щоб закріпити угоду. Він не розсміявся, а натомість серйозно потиснув мені руку, наче ми домовлялись по-дорослому. Я очікувала, що він попросить мене про якусь послугу у відповідь, але він цього не зробив, і мене це потішило. Лейбніц не такий, як усі, подумала я. Я дивилася йому вслід. Він ішов, не обертаючись. Я бачила, як він човгає провулком до ферми Ур’я, як чиркає об стіну цигаркою і як її кінчик розсипається червоними спалахами по темному луарському каменю.

16

Я нічого не сказала Ренетт і Кассі про те, що відбулося між мною та Лейбніцем. Розказати їм про цей епізод означало позбавити його сили. Натомість я глибоко заховала свій секрет, подумки згадуючи його в деталях, ніби викрадену дорогоцінність. Це надало мені майже дорослого відчуття могутності.

Тепер я думала про журнали Кассі та помаду Ренетт зі значною часткою презирства. Вони думали, що такі розумні. Але що насправді вони зробили? Поводились як дітки, що патякають вигадки в школі. От німці й ставилися до них як до дітей, задобрюючи дрібничками. А Лейбніц не намагався мене задобрити. Він говорив зі мною на рівних, з повагою.

Ферму Ур’я потріпали сильно. Забрали тижневий запас яєць, половину всього молока, дві півтуші свинячої солонини, декілька фунтів масла, бочечку олії, двадцять чотири пляшки вина (недбало приховані за перегородкою в погребі), до того ж силу-силенну террінів і домашніх заготовок. Про все це розповів Поль. Мені стало його шкода, адже я знала, що основний годувальник їхньої сім’ї – дядько. Тож я пообіцяла собі, що, коли зможу, ділитимуся з ним їжею. До того ж сезон тільки починається. Філіпп Ур’я швидко відшкодує всі збитки. Та й у мене було дещо на думці.

Апельсиновий жмуток усе ще був там, де я його приховала. Звісно, не під матрацом, хоч Ренетт і вважала свій матрац надійним прихистком для всіх мазилок, але це не так. Ні, моя схованка була значно вигадливіша. Я поклала жмуток у невеличку баночку із закручуваною кришкою і занурила її в барильце з засоленими анчоусами, що зберігалось у погребі. Волосінь, прив’язана до банки, дозволяла витягнути її будь-якої миті. Імовірність того, що її знайдуть, була малою, бо мати не любила гострого запаху анчоусів і за потреби завжди посилала до того барила мене.

Я знала, що в мене знову все вийде.

Я дочекалася вечора середи. Цього разу я поклала жмуток на піддон для попелу під піччю, щоб жар якомога скоріше вивільнив аромат. Певна річ, мати, пораючись біля печі, дуже скоро почала масажувати скроні, гарчати на мене, коли я невчасно приносила їй борошно чи дрова, сваритися – дивись, не побий мені тарілки, дівчисько! – і принюхуватись до повітря, мов збентежена чи спантеличена тварина.

Обід вона спалила.

Ні в кого з нас не вистачило смілості їй на це вказати, і мати виколупувала чорне крихке мереживо звуглених млинців, знову й знову мацаючи при цьому скроні. Я ладна була заверещати. Цього разу вона не допитувалась, чи ми не занесли апельсинів у хату, хоча, присягаюсь, їй дуже кортіло спитати. Вона просто торкалася скронь, розкришувала млинець, м’яла, вертіла, іноді порушуючи тишу злими вигуками щодо недотримання нами якихось правил.

– Рен-Клод! Хліб у хлібницю! Я забороняю тобі сипати крихти на мою чисту підлогу!

Голос був жалючий і роздратований. Я відрізала собі кусень хліба, навмисно розвернувши його на дошці так, щоб зріз опинився зверху. Чомусь це завжди виводило матір, як і моя звичка відрізати скоринку з обох боків одразу, оголяючи м’якуш.

– Фрамбуаз! Негайно переверни ту хлібину! – Мати швидким рухом торкнулася голови, наче перевіряючи, чи вона на місці. – Скільки разів я тобі казала…

І тут вона завмерла посеред фрази, схиливши голову вбік і роззявивши рота.

Вона перебувала в такій позі секунд тридцять чи близько того, вдивляючись у нікуди, з обличчям двієчника, що намагається пригадати теорему Піфагора чи абсолютну аблятивну конструкцію. Очі в неї стали схожі на зелене скло та холодні, мов лід. Ми мовчки переглядались і спостерігали за нею весь цей час. Потім вона знову почала рухатися, грубо й роздратовано жестикулюючи, і заходилася збирати посуд, попри те що ми ще не доїли. На це теж ніхто не став вказувати.

Наступного дня, як я й передбачала, вона пролежала в ліжку, а ми, як і минулого разу, подалися до Анже. Цього разу в кіно не пішли, а вешталися вулицями. Кас-сі на позір смалив цигарку, а потім ми вмостились на терасі кафе «Рудий кіт» у центрі міста. Ми з Ренетт замовили м’ятний лимонад д’яболо менте, а Кассі спробував було замовити пастіс,[20] але під підозрілим поглядом офіціанта покірно змінив свій вибір на користь радлера.[21]

Ренетт пила обережно, намагаючись не розмазати помади. Вона була знервована та вертіла головою в усі боки, ніби когось виглядала.

– Кого ми чекаємо? – питала я. – Ваших німців?

Кассі глянув на мене.

– Ну ж бо, розкажи всім, ідіотко! – просичав він.

Він стишив голос і пояснив:

– Інколи ми тут зустрічаємось. Тут можна передавати звісточки. Ніхто не помічає. Ми продаємо інформацію.

– Яку інформацію?

Кассі насмішкувато пирхнув.

– Яку завгодно, – нетерпляче пробурмотів він. – Про людей, у яких є радіо. Про чорний ринок. Про бариг. Про Опір.

Він особливо підкреслив останнє слово.

– Опір, – повторила я.

Спробуйте зрозуміти, що це для нас означало. Ми були дітьми. Мали свої правила. Дорослий світ здавався далекою планетою, населеною чужинцями. Ми так мало про нього знали. І менше за все про Опір, ту легендарну квазіорганізацію. Пізніше в книжках і на телебаченні розтеревенили про неї на весь світ, але я нічого не пам’ятаю. Лише пригадую якусь божевільну суміш, у якій чутки переплітались зі спростуваннями цих чуток, п’янички в кафе голосно кляли новий режим, а люди втікали до родичів у село, подалі від загарбницької армії, від якої в містах вже увірвався