П'ять четвертинок апельсина - Джоан Харріс

– У нас із Ренетт є друзі, – промовив він стиха, нарешті опанувавши себе, хоч і далі стискав мої руки. – Впливові друзі. Звідки, як думаєш, у неї та дурнувата помада? Або парфуми? Або та гидота, якою вона мазюкає на ніч пику? Як думаєш, звідки все це в нас? І яким чином ми це все заробили?

Він нарешті відпустив мої руки, і на його обличчі читалася суміш гордощів і замішання. Я зрозуміла, що він спітнів від страху.

13

Фільму я майже не запам’ятала. Ми дивилися «Пом’якшувальні обставини» з Арлетті та Мішелем Симоном, старий фільм, який Кассі та Ренетт уже бачили. Щоправда, Ренетт це не бентежило: вона не відводила зосередженого погляду від екрана. Сюжет мені здався неправдоподібним, бо надто далекий він був від моєї реальності. Крім того, думала я в той час про інше. Двічі рвалася плівка в проекторі. Коли це сталося вдруге, у залі ввімкнули світло, і публіка сердито загула. Якийсь чоловік, що мав такий вигляд, ніби за ним хтось женеться, крикнув усім замовкнути. Група німців, які сиділи в кутку, розклавши ноги на спинках передніх сидінь, стала повільно аплодувати. Раптом Ренетт, яка вийшла зі свого трансу, щоб поскаржитися на несподівану перерву, зойкнула від збудження: – Кассі! – вона перегнулася через мене, і мені в ніс вдарив солодкий хімічний запах від її волосся. – Кассі, він тут!

– Тс-с, – сердито прошипів Кассі. – Не обертайся!

Якийсь час Ренетт і Кассі сиділи, наче болвани, повернувшись обличчям до глядацької зали. Потім він зашепотів самим куточком рота, наче говорив у церкві: – Хто?

Ренетт очима показала на німців.

– Там, позаду, – так само відповіла вона. – Ще й інші, яких я не знаю.

Навколо нас натовп тупав і скаженів. Кассі швидко оглядівся.

– Почекаю, поки світло згасне, – промовив він.

Через десять хвилин світло погасло, і показ фільму відновився. Кассі сповз зі свого сидіння й направився в задню частину зали. Я пішла за ним. На екрані Арлетті брикалась і стріляла очима в тісній сукні з декольте. На наші зігнуті фігури ліг срібний відблиск, перетворивши обличчя Кассі на живу маску.

– Геть звідси, мала ідіотко! – шикнув він на мене. – Я не хочу, щоб ти пленталася за мною і втручалася!

Я похитала головою.

– Не втручатимусь, – відповіла я. – Якщо ти не заважатимеш мені йти з тобою.

Кассі нетерпляче махнув. Він знав, що я саме так і вчиню. У темряві я відчувала, як він тремтить – чи то від збудження, чи то від хвилювання.

– Пригнися, – нарешті сказав він, – і не заважай мені говорити.

Ми протиснулись у задню частину зали, близько до того місця, де німецькі солдати утворили своєрідний острівець серед натовпу. Декілька з них курили – біля їхніх облич були помітні вогники цигарок.

– Бачиш того, у кінці? Його звати Гауер, я хочу з ним поговорити. А ти стоятимеш поруч і стулиш пельку, гаразд?

Я не відповіла. Обіцяти я нічого не збиралась.

Кассі ковзнув у прохід поряд із солдатом на ім’я Гауер. Розглядаючись, я помітила, що на нас ніхто не звертав уваги, окрім німецького солдата, який стояв за нами, – худий і гостролиций молодик зі хвацько заломленим кашкетом і цигаркою в руці. Я чула, як Кассі щось квапливо шепоче Гауеру, а потім – як шелестить папір. Гостролиций німець усміхнувся мені й помахав цигаркою.

Раптом мене струсонуло. Це ж той солдат з базару, котрий бачив, як я поцупила апельсин!

З хвилину все, що я могла, – це отетеріло дивитись на нього.

Німець знову мені помахав. Тіні від екрана лягли на його лице, драматично виділяючи очі й вилиці.

Я знервовано глипнула в бік Кассі, але брат був надто захоплений бесідою з Гауером, щоб звертати на мене увагу. Німець усе ще з насмішкою дивився на мене, вичікуючи. Він стояв трохи далі від того місця, де сиділи інші. Сигарету він тримав, прикривши вогник рукою, завдяки чому під підсвіченою плоттю були видні темні смужки його кісток. Він був у формі, але з розстібнутим мундиром.

З якоїсь невідомої причини це надало мені сміливості.

– Ходи сюди, – ласкаво промовив німець.

Я не змогла нічого сказати у відповідь. У рот ніби соломи напхали. Я б утекла, та не була певна, що ноги мене слухатимуться. Натомість я задерла підборіддя й рушила до нього.

Німець усміхнувся та затягнувся цигаркою.

– Ти ж та дівчинка з апельсином? – поцікавився він, коли я підійшла ближче.

Я не відповіла.

Моя мовчанка його не збентежила.

– А ти спритна. Хлопчиськом я був такий самий.

Він поліз до кишені й витягнув звідти щось загорнуте в сріблястий папір.

– Ось. Тобі буде до смаку. Це шоколад.

Я з підозрою втупилась на нього.

– Не хочу.

Німець знов усміхнувся.

– А, то тобі більше подобаються апельсини?

На це я промовчала.

– Я пам’ятаю сад біля річки, – мрійливо промовив він. – Неподалік від селища, де я виріс. Там були найбільші, найтемніші сливи, які тільки бувають. Високий паркан вздовж усього саду. Гарчать фермерові пси. Усе літо я намагався дістатися до тих слив! Що я тільки не пробував! Ні про що інше думати не міг.

Голос у нього був приємний, і говорив він з легким акцентом. За завісою цигаркового диму було видно, як блищать його очі. Я обережно розглядала його, не сміючи поворухнутись, і намагалась визначити, чи він з мене не кепкує.

– До того ж крадене смакує значно краще, ніж те, що отримуєш задарма, еге ж?

Тепер він точно кепкував з мене, тому на моєму обличчі проступило роздратування.

Німець наче помітив вираз моєї фізіономії та розсміявся, усе ще простягаючи мені шоколад.

– Давай, дівко, бери. Уяви, що цупиш це у бошів.

Шматочок шоколаду вже підтанув, і я одразу ж проковтнула його. Це був справжній шоколад, а не те білувате, ніби з піску, їдло, що ми інколи купували в Анже. Розвеселений німець споглядав, як я жую, а я спостерігала за ним з такою ж підозрою й усе більшою цікавістю.

– То ви їх дістали? – нарешті запитала я з повним ротом шоколаду. – Ну, ті сливи.

Німець кивнув.

– Дістав, дівко. І досі пам’ятаю