П'ять четвертинок апельсина - Джоан Харріс
Одного ранку я прокинулась і побачила на простирадлі кров. Кассі з Ренетт готувалися їхати на велосипедах до школи, тож до мене їм не було діла. Я інстинктивно накрила заплямоване простирадло покривалом, натягнула стару спідницю й светр і мерщій побігла до Луари, щоб роздивитися свою болячку. На ногах у мене була кров, і я змила її річковою водою. Я спробувала накласти собі пов’язку зі старого носовичка, та рана була надто глибока та складна. Я почувалася так, ніби мене, нерв за нервом, розривають на шматки.
Мені так і не спало на думку розповісти матері. Я нічого не знала про менструацію – у всьому, що стосувалося тілесних функцій, мати була надміру сувора, тож я зробила висновок, що мене тяжко поранено, можливо, я навіть помираю. Невдале падіння десь у лісі, отруйний гриб, що міг спричинити внутрішню кровотечу, чи навіть отруйна думка. Ми не ходили до церкви – мати не любила всього того, що називала курією, і насміхалася з людського натовпу, що прямував до меси, – але водночас вона виховала в нас чітке розуміння гріха. Зіпсованість однаково стане явною, говорила вона, а ми в її очах були по вінця сповнені нею, ніби винні міхи, розперті перекислим вином. Нас треба було водити на повідку та смикати, бо кожний наш погляд чи шепіт з головою видавав глибоку зіпсованість, яку ми намагались приховати.
А я була найгіршою з усіх. Я це розуміла. Дзеркало показало це в моїх очах, таких схожих на материні, сповнені байдужої пихи. Вона стверджувала, що смерть можна накликати самою лише поганою думкою, а в те літо всі мої думки були недобрі. Я причаїлась, наче отруєна тварина, залізла на верхівку Спостережного Пункту й скоцюрбилась на дерев’яному помості в очікуванні смерті. Живіт наривав від болю, мов гнилий зуб. Смерть чомусь не приходила, тож я почитала якийсь із коміксів Кассі, а потім витріщалась на яскраву листвяну крону, поки не заснула.
13
Пояснення я почула від неї пізніше, коли мати дала мені шмат чистої тканини. Без особливих емоцій, зі звичним при спілкуванні зі мною несхвальним виразом обличчя: губи стиснуті в таку тонку лінію, що їх майже не видно, а очі на фоні її звичної блідості схожі на два клубочки колючого дроту.
– Щось рано прийшло це прокляття, – сказала вона. – Візьми ось.
Вона простягнула мені жмуток мусліну, схожий на підгузок для немовляти. Як ним користуватися, не сказала.
– Прокляття?
Я весь день провела в будиночку на дереві в очікуванні смерті. Брак пояснень тільки роз’ятрив і заплутав мене. Мені завжди подобалась драма. Я вже нафантазувала собі, як лежу мертвою біля її ніг, а в приголов’ї в мене квіти. Мармуровий надгробок – Коханій донечці. Я переконала себе, що побачила Стару Маму й не помітила цього. Мене прокляли.
– Материнське прокляття, – промовила вона, ніби погоджуючись. – Ти тепер будеш такою, як я.
Більше вона не сказала нічого. День чи два мені було лячно, та я не розмовляла з нею про це й прала муслінові клапті в Луарі. Після того прокляття припинилось, тож я на якийсь час про нього забула.
Але не забула про своє обурення. Тепер воно було всеохопним, підживленим страхом і материним небажанням заспокоїти мене. Її слова – ти тепер будеш такою, як я – налякали мене, і я уявляла, як непомітно змінююсь, стаючи підступно схожою на неї. Я щипала руки й ноги, бо вони були точнісінько, як у неї. Я била себе по щоках, щоб вони порожевіли. Одного дня я обрізала собі волосся – у деяких місцях так коротко, що оголилася шкіра, – бо воно ніяк не кучерявилось. Я намагалась вищипувати брови, але мені бракувало навичок, тож я просто видрала добрячу половину. Такою мене й знайшла Ренетт – зігнутою перед дзеркалом, з глибокою сердитою складкою на переніссі.
Мати практично нічого не помітила. Моя вигадка – що волосся й брови згоріли, коли я намагалась запалити колонку в кухні – її наче задовольнила. Тільки якось – і то був один з рідкісних гарних днів, – коли ми в кухні готували террін із кролика, вона раптом повернулася до мене з дивним живим виразом обличчя.
– Хочеш піти сьогодні в кіно, Буаз? – зненацька спитала вона. – Ми могли б сходити вдвох. Ти і я.
Така пропозиція була настільки нетиповою для матері, що я просто вклякла. Вона ніколи не залишала ферми, тільки в справах. І ніколи не викидала грошей на розваги. І раптом я зрозуміла, що на ній нова сукня – нова настільки, наскільки могли дозволити ті скрутні часи – із зухвалим червоним корсетом. Вона, мабуть, пошила її з клаптиків у безсонні ночі, бо раніше я ніколи цієї сукні в неї не бачила. Обличчя її злегка розчервонілося, стало майже дівочим, а на простягнутих руках була кроляча кров.
Я відсахнулась. То був жест дружби, і я знала це.
Відкинути його було немислимо. Та все ж між нами було надто багато невимовленого. Якусь мить я уявляла, як підходжу до неї, дозволяю їй обійняти мене, розповідаю все…
Думка про це відразу мене протверезила.
«Розповідаю їй що?» – прямо запитала я себе. Розказати треба було так багато. Тому нічого розказувати.
Взагалі нічого. Вона ж продовжувала питально дивитися на мене.
– Буаз? То що?
Голос у неї став незвично м’яким, майже лагідним.
Та раптом мені примарилось, як вона лежить з батьком у ліжку з простягненими руками і з таким самим звабливим поглядом…
– Ми тільки те й робимо, що працюємо,