Стоїк - Теодор Драйзер
— Своїм і твоїм, — відповіла Береніс. — Адже він може допомогти нам обом, хіба ні?
«Що за створіння! — подумав Ковпервуд, — Скільки зухвалості й самовпевненості в цього дівчиська!»
— Певно, що так, — спокійно відповів він. — Ні, я поки ще не познайомився з ним, але думаю, він справді важлива людина. Я навіть думаю, що від нього багато чого залежить. Одначе зі Стейном або без Стейна, я продовжуватиму з цим проектом.
— І зі Стейном або без Стейна ти доб’єшся, чого хочеш, — сказала Береніс. — Ти сам це знаєш, і я знаю. І тобі ніхто не потрібен, навіть і я, — і вона підійшла до нього і взяла його руки в свої.
Розділ 29
Відчуваючи задоволення від думки про можливі наслідки цієї угоди для подальшої діяльності в Лондоні, Ковпервуд вирішив нанести візит Ейлін. Він уже певний час не мав звістки від Толліфера і почав всерйоз роздумувати, які подальші кроки йому слід зробити так, щоб при цьому не видати себе.
Підходячи до апартаментів Ейлін, розташованих поруч із його власними, він почув її сміх і, увійшовши, побачив її перед великим дзеркалом, оточену продавщицями й кравчинями з лондонського модного магазину. Вона розглядала себе в дзеркалі, тоді як її покоївка намагалася припасувати нове плаття. Навколо були розкидані папери, картонки, мережива, зразки матерій. Ковпервуд одразу відзначив, що нове вбрання Ейлін обрано з більшим смаком, ніж зазвичай. Дві кравчині, зі шпильками в роті, плазували навколо неї на колінах, заколюючи складки, під наглядом привабливої і чудово одягненої дами.
— Еге ж, — сказав Ковпервуд, увійшовши, — здається, я тут трохи зайвий, але я не проти виконати роль публіки, якщо дами не заперечують.
— Заходь, Френку! — гукнула Ейлін. — Я приміряю вечірню сукню. Ми вже закінчуємо. Це — мій чоловік, — сказала вона, звертаючись до жінок, що її оточували. Вони шанобливо вклонилися.
— Маю визнати, тобі дуже личить цей блідий сірий колір, — сказав Ковпервуд. — Він добре відтіняє твоє волосся. Небагатьом жінкам він так до лиця, як тобі. Але я, власне, зайшов сказати, що ми, схоже, затримаємося в Лондоні.
— Он як? — запитала Ейлін, трохи повернувши голову в його бік.
— Я щойно уклав угоду, про яку я тобі говорив. Фактично, все готово, але лишилися деякі деталі. Я думав, тобі буде цікаво про це дізнатися.
— Ах, Френку, як чудово! — радісно вигукнула Ейлін.
— Гаразд, не хочу більше забирати твій час. Маю ще чимало справ.
— До речі, — сказала Ейлін, яка відчула його бажання піти, і їй захотілося показати йому, що вона не збирається його утримувати, — мені щойно дзвонив містер Толліфер. Він повернувся, і я запросила його до обіду. Я сказала йому, що ти можеш затриматися через справи і, мабуть, не будеш обідати з нами. Я думаю, він зрозуміє.
— Важко сказати зараз, у всякому разі я постараюся, — сказав Ковпервуд, але Ейлін чудово зрозуміла, що ці слова, власне, нічого не значать.
— Гаразд, Френку, — сказала вона, коли він вже виходив, помахавши їй рукою.
Вона знала, що не побачить його тепер до ранку, а то й довше, але ця його звичайна байдужість цього разу не так засмутила її. У бесіді по телефону Толліфер вибачився за тривале мовчання і настійливо запитував, чи не збирається вона їхати до Франції. Ейлін була дещо здивована щодо того, що в ній знайшов такий блискучий кавалер. З якої причини він так нею цікавиться? Гроші, безсумнівно! А проте він такий чарівний! Незалежно від мотивів його увага була їй дуже приємна.
Однак головна причина, з якої Толліфер хотів приїзду Ейлін до Франції — хоч це цілком збігалося з бажаннями Ковпервуда спровадити її куди-небудь із Лондона, — полягала в тому, що він сам був однією з жертв, зачарованих Парижем. У ті часи, коли автомобілі ще були рідкістю, Париж являв собою місто, куди стікалися для розваги багатії з усього світу — американці, англійці, росіяни, італійці, греки, бразильці, що з’їжджалися сюди розважитися. І саме завдяки їм існували всі ці розкішні магазини, чудові квіткові павільйони, численні кафе з маленькими столиками, плетеними кріслами й стільцями під відкритим небом, катання в Булонському лісі, кінні перегони в Отейлі, казино, опера, театри і різні розважальні заклади.
Саме тоді з’явився міжнародний готель «Ріц», вишукані ресторани для цінителів тонкої кухні — «Кафе де ля Пе», «Вуазен», «Маргері», «Жиру» і півдюжини інших. А для поетів, мрійників, літераторів без гроша за душею був Латинський квартал. Для натури артистичної, для художника Париж був просто рідною стихією, яка вабила й надихала в будь-яку пору року — у дощові й сніжні дні, сонячною весною й спекою влітку і мрячною осінню. Париж співав. І з ним співала молодь й люди літні, що вже більше згадують життя, честолюбці і багатії і навіть невдахи й зневірені.
Не слід забувати, що в цьому місті Толліфер уперше у своєму житті опинився з грішми і з приголомшливою програмою плейбоя, що йому належало виконати. Яка насолода — мати можливість гарно вдягтися, зупинитися в шикарному готелі, — як зараз у «Ріці», — зайти, коли хочеш, у першокласний ресторан, заглянути в кулуари театрів, у бари, привітатися з друзями, знайомими!
Якось раз у неділю в Булонському лісі Толліфер несподівано зустрів свою колишню пасію Меріголд Шумейкер з Філадельфії, нині місіс Сідні Брейнерд. Колись ще дівчиною вона була палко закохана в нього, але він був бідний, і вона кинула його заради лонг-айлендського мільярдера Брейнерда з його невичерпними ресурсами. Тепер вона мала свою яхту, що стояла на якорі в Ніцці. Побачивши Толліфера, бездоганно вдягненого, налаштованого на пригоди, вона одразу згадала хвилююче й романтичне захоплення своєї юності. Вона радісно гукнула його, познайомила з усією своєю свитою і дала йому свою паризьку адресу. Ця зустріч із Меріголд і її друзями відкрила перед Толліфером багато дверей, що стільки часу були для нього зачинені.
Однак треба було займатися справою з Ейлін. Слід було попрацювати. Йому доведеться пустити в хід усю свою винахідливість, щоб, розважаючи Ейлін, думати і про власні інтереси. Потрібно знайти
