Стоїк - Теодор Драйзер

А оскільки дістати готівкою таку величезну суму — дев’яносто тисяч — справа нелегка, Геншо подумав, що куди простіше було б піти до Джонсона й у правління Електротранспортної компанії й розповісти їм про все. Джонсон може скликати директорів, запросити Ковпервуда і його із Грівзом, аби оформити передачу прав за гроші Ковпервуда. Ця ідея здалася настільки привабливою, що він сказав:

— Я вважаю, що для обох сторін усього доцільніше було б оформити передачу з рук у руки за один раз, — сказав він і відразу пояснив Ковпервуду, як це можна зробити, але не те, чому йому це здається зручним. Одначе Ковпервуд відмінно зрозумів чому.

— Гаразд, — сказав він, — якщо ви владнаєте це з вашими директорами, я готовий. Усе це займе буквально кілька хвилин. Ви передаєте мені ваш опціон і цінні папери державного банку на шістдесят тисяч або відповідну розписку на ці папери, і я відразу передаю вам чеки на тридцять і на шістдесят тисяч. Отже, все, що потрібно зробити зараз, я вважаю, це накидати текст тимчасової угоди, і ви її підпишете.

І він відразу подзвонив секретареві й продиктував основні пункти.

— Тепер, джентльмени, — сказав Ковпервуд, коли документ був підписаний, — я б хотів, щоб ми з вами почували себе не як продавці й покупці, але як союзники, що взялися спільно робити доволі важливу справу, яка всім нам принесе гарні плоди. Я даю вам слово відплатити за ваше щире співробітництво не менш щирим співробітництвом зі свого боку. — И він міцно потиснув руки обом.

— Маю визнати, швидко ми з вами це зробили! — сказав Грівз.

Ковпервуд посміхнувся.

— Мабуть, це і є те, що у вашій країні називають «швидкою роботою»? — додав Геншо.

— Просто тверезий підхід до справи з боку всіх, хто до цього причетні, — сказав Ковпервуд. — Якщо це по-американськи — добре! Якщо по-англійськи — теж добре! Але не забудьте, що тут були задіяні один американець і двоє англійців.

Після того як вони пішли, Ковпервуд одразу послав за Сіппензом.

— Не знаю, де Сото, чи вдасться мені змусити вас повірити мені чи ні, — сказав він Сіппензу, коли той прийшов, — але я щойно купив цю саму вашу Чаринг-Крос.

— Купили! — вигукнув Сіппенз. — То це чудово!

Він уже бачив себе генеральним менеджером цієї нової лінії.

А Ковпервуд саме думав, чи можна доручити таку справу Сіппензу. Принаймні на якийсь час, аби зрушити все це з місця, але не довше. Надто багато в ньому американ­ського, дратівливого для англійців, аби він міг знаходити спільну мову з представниками лондонських фінансових кіл.

— Погляньте-но, — сказав Ковпервуд, простягаючи йому аркуш паперу, — попередня, а проте обов’язкова для обох сторін угода Ковпервуда із Грівзом і Геншо.

Сіппенз вибрав з простягнутої йому Ковпервудом коробки довгу в золотій обгортці сигару і почав читати.

— Чудово! — вигукнув він, виймаючи сигару з рота й тримаючи її у витягнутій руці. — Це збурить сенсацію у Чикаґо, у Нью-Йорку, та й тут теж! Так, чорт забирай! Це прогримить на увесь світ, варто вам тільки повідомити в тутешню пресу!

— Саме про це я і хочу поговорити з вами, де Сото. Така сенсація тут і так швидко після мого приїзду... Я трохи побоююся можливих наслідків... не в нас в Америці, — нехай вони там собі дивуються й обурюються, — а от на цінах тутешніх концесій... Вони можуть підскочити, і, цілком імовірно, так воно й буде, тільки-но це потрапить у пресу. — Він задумався. — Особливо, коли вони прочитають, яка сума буде витрачена відразу на одну цю малюсіньку лінію. Подумайте, сто тисяч фунтів... І мені справді доведеться одразу розпочати будівництво або втратити на цьому близько сімдесяти тисяч.

— Вірно, шефе, — погодився Сіппенз.

— Знаєте, де Сото, у всьому цьому багато безглуздого, — задумливо продовжував Ковпервуд. — Ми з вами вже не молоді люди, і от знову беремося за цю нову роботу, яка — вда­сться вона чи ні — не так уже й багато важить для нас з вами. Адже ми ж не збираємося залишатися тут надовго, і ні ви, ні я не потребуємо грошей.

— Менше з тим ви все ж таки хочете побудувати дорогу, шефе!

— Так, я знаю, — сказав Ковпервуд, — і одначе і вам, і мені потрібно врешті небагато: трохи поїсти, трохи випити, розважитися, хто як уміє, от і все. Що мене дивує, це те, що ми так хвилюємося через це. А вам це не видається дивним?

— Не знаю, шефе! Я не можу говорити за вас. Ви видатна людина, і все, що ви робите або не робите, має велике значення. Що ж стосується мене, я дивлюся на це як на якусь гру. Звичайно, колись усе це видавалося мені набагато важливішим, ніж тепер. Можливо, я був правий тоді, бо, якби я не працював і не добився багато чого для себе, життя пройшло б повз мене і я б не зробив багато з того, що мені вдалося зробити. Мабуть, це і є відповідь: увесь час щось так робити. Життя — це гра, і подобається вона нам чи ні, а доводиться в неї грати.

— Що ж, — сказав Ковпервуд, — скоро вам доведеться доволі погратися, аби збудувати цю лінію вчасно.

І він приязно поплескав по спині свого маленького невтомного помічника.

Для Береніс новина про придбання Чаринг-Крос стала приводом для того аби її відсвяткувати. Адже хіба не вона перша запропонувала цю лондонську пригоду? І от тепер вона насправді стала частиною цього великого світу, де робляться важливі справи, а раніше вона могла лише мріяти про це. Відчуваючи піднесений настрій Ковпервуда, вона принесла пляшку вина, налила два келихи й запропонувала йому підняти їх за успіх справи і одне за одного.

Та під час бесіди вона не стрималася й запитала його з пустотливим виглядом:

— А ти вже познайомився із цим твоїм, або, вірніше, нашим лордом Стейном?

— Нашим? — розреготався він. — Ти що, дійсно вважаєш його