Кім - Редьярд Джозеф Кіплінг

— Ха! — м’яко посміхнувся Магбуб Алі. — І, дивлячись на все це, яку ж казку ти собі вигадав, Джерело Істини?

— Жодної. Я поклав руку на мій амулет, який маю завше на тілі, та, згадуючи родовід білого жеребця, який я вкусив зі шматка перепічки, я пішов до Амбали, розуміючи, яку важливу справу на мене покладено. У ту годину, якби я захотів, ти позбувся би голови. Досить було б сказати тому чоловікові: «У мене тут папірець стосовно коней, а я не можу його прочитати». А тоді?.. — Кім спідлоба подивився на Магбуба.

— Тоді ти після цього сам встиг би двічі води випити, ну, може, тричі. Я не думаю, що більше, ніж три рази, — просто сказав Магбуб.

— Це правда. Я трохи подумав про це, але найбільше я думав, що люблю тебе, Магбубе. Тому я пішов до Амбали, як ти знаєш, але (і цього ти не знаєш) я сховався в траві у саду, щоб подивитися, що полковник Крейтон-сагиб буде робити після прочитання родоводу білого жеребця.

— І що він зробив? — Магбуб перепитав, бо Кім урвав розповідь.

— Ти віддаєш новини з любові чи продаєш їх? — запитав Кім.

— Я продаю і купую, — Магбуб витяг чотири анни з-за пояса і підніс догори.

— Вісім, — мовив Кім механічно, керуючись східним інстинктом торгівлі.

Магбуб зареготав і сховав гроші.

— Надто легко торгувати на цьому ринку, Друже Усього Світу. Скажи мені з любові. Ми тримаємо в руках життя один одного.

— Дуже добре. Я бачив джанг-і-лат сагиба [головного командира], який прибув на великий обід. Я бачив його в кабінеті Крейтон-сагиба. Я бачив, як вони обоє читали родовід білого жеребця. Я чув ті самі накази про початок великої війни.

— Ха! — Магбуб кивнув, і в глибині його очей спалахнув вогонь. — Гра добре зіграна. Ця війна зараз припинена, і ми сподіваємося, що зло зів’яло ще у пуп’янку — завдяки мені й тобі. Що ж ти потім?

— Я зробив з тих новин щось ніби гачок, на який ловив собі харчі та почесті серед жителів того села, де жрець давав трутизни моєму Ламі. Але я забрав у старого гаманець, і брахман нічого не знайшов. Наступного ранку він був такий злий. Хо! Хо! І я також використовував новини, коли потрапив до рук тих білих із полку Бика!

— Безглуздя, — Магбуб спохмурнів. — Новини не для того, щоб ними розкидатися, наче кізяковими пляцками, а для того, щоб використовувати обережно, як бганг[109].

— Тепер я теж так думаю, а крім того, воно мені не принесло жодної користі. Але це було дуже давно, — він змахнув тонкою коричневою ручкою, немов би проганяючи те все, — від тих пір я дуже багато думав, особливо ночами під підвішеним віялом у мадрісі.

— Чи дозволено дізнатися, про що ж думав син неба? — з акуратним сарказмом спитав Магбуб, погладжуючи яскраво-червону бороду.

— Дозволено, — в тон тому відповів Кім. — У Наклао говорять, що сагиб не має зізнаватися перед чорною людиною, що він зробив помилку.

Магбубова рука злетіла за пазуху, бо назвати патана «чорною людиною» [калу адмі] — то є кровна образа. Потім він спохопився і засміявся: — Говоріть, сагибе. Ваша чорна людина слухає вас.

— Але, — сказав Кім, — я не сагиб, і я кажу, що зробив помилку, коли прокляв тебе, Магбубе Алі, того дня в Амбалі, коли я думав, що патан мене зрадив. Я був безглуздим, бо мене нещодавно зловили, і я хотів убити цього хлопчика-барабанщика з низької касти. Зараз я говорю, хаджі, що це ти добре зробив, і я чітко бачу свою дорогу до хорошої служби. Я залишуся в мадрісі, поки дозрію.

— Добре сказано. У цій грі тобі особливо важать знання про відстані, і про числа, і користування компасами. Один чоловік чекає на тебе у горах, щоб навчити.

— Я буду вчитися у них за однієї умови: що мій час належатиме мені цілковито — поки мадріса зачинена. Попроси це для мене у полковника.

— Але чому б не попросити полковника-сагиба його мовою?

— Полковник — слуга уряду. Його відправляють туди-сюди, і він має дбати про власне підвищення. (Дивися, скільки я вже навчився в Наклао!) Крім того, я знаю полковника лишень три місяці. А Магбуба Алі знаю вже протягом шести років. Так! До мадріси я піду. У мадрісі я буду вчитися. У мадрісі я стану сагибом. Але коли мадріса зачинена, то я маю бути вільним і жити серед мого народу. Інакше я помру!

— А хто твій народ, Друже Всього Світу?

— Ця велика і прекрасна країна, — сказав Кім, обвівши змахом руки маленьку глиняну кімнатку, де масляна лампа у своїй ніші ледь відсвічувала серед тютюнового диму. — І, крім того, я хотів би знову побачити свого Ламу. А ще мені потрібні гроші.

— Вони всім потрібні, — похмуро сказав Магбуб. — Я дам тобі вісім анн, з кінських копит багато грошей не візьмеш, і тобі має вистачити на багато днів. Усім іншим я дуже задоволений, і нема про що нам більше говорити. Учися швидше, і через три роки, а може і менше, станеш помічником… може, навіть моїм.

— Хіба я досі був перешкодою? — спитав Кім, із хлоп’ячим хихиканням.

— Не сперечайся, — пробурчав Магбуб. — Ти мій новий конюх. Іди спати до моїх людей. Вони знаходяться з кіньми ближче до північного кінця станції.

— Вони мене поб’ють у південному кінці станції, якщо я прийду без дозволу.

Магбуб подлубався у поясі, змочив палець і тернув ним по брусочку китайської туші, а тоді поставив відбиток на шматок м’якого тутешнього паперу. Від Балха до Бомбею люди знають цей грубий відтиск зі старим шрамом по діагоналі.

— Цього досить, покажеш старшому. Я прийду вранці.

— По якій дорозі? — спитав Кім.

— По дорозі з міста. Вона там і є одна, а потім повернемося до Крейтон-сагиба. Я врятував тебе від хльости.

— Аллах! Що таке хльоста, коли голова ледь тримається на плечах?

Кім тихо вислизнув у ніч, наполовину обійшов будинок, притискаючись до стін, і відійшов геть від станції на милю або близько того. Потім, зробивши добряче коло, він повернув назад, потребуючи часу, щоби придумати історію на випадок, якщо хтось із Магбубових слуг почне запитувати.

Вони розбили табір на пустирі поруч із залізницею, і, будучи тубільцями, звісно ж не розвантажили дві платформи, на яких Магбубові коні стояли разом із конячками місцевої породи,