Кім - Редьярд Джозеф Кіплінг

Вони були синами дрібних службовців залізниці, телеграфу і департаменту каналів; сини унтер-офіцерів, часом відставних, а часом — головнокомандувачів армії якогось васального раджі; капітанів-найманців Індійського урядового флоту, плантаторів, окружних купців і місіонерів. Декілька з них були нащадками старих євразійських родів, які міцно пустили коріння у Дгаррамтолі[101] — Перейри, Де Соузи і Д’Сільва. Їхні батьки цілком могли дати їм освіту в Англії, але любили школу, де навчалися самі, і жовтолиці покоління змінювали одне одного у стінах Святого Ксав’є. Їхні домівки були розкидані по всій країні: Гаура, де мешкали залізничники; покинуті військові містечка, такі як Мангір і Чунар[102]; загублені чайні сади в Шилонзі[103]; села в Ауді або Декані, де їхні батьки були великими землевласниками; місіонерські станції за тиждень шляху від найближчої залізничної лінії; морські порти за тисячу миль на південь, розчахнуті назустріч нахабному індійському прибою; плантації хіни на самому півдні. Від самих тільки розповідей про їхні пригоди, які для них не були пригодами, на шляху до школи і назад у західного хлопчика волосся би стало дибки. Вони звикли поодинці перебігати сотні миль джунглями, де завжди був чудовий шанс натрапити на тигра, але мали таку саму змогу скупатися у Ла-Манші наприкінці серпня, як їхні брати по всьому світу — лежати нерухомо, поки леопард обнюхує паланкін. Там були п’ятнадцятилітні хлопчики, які провели півтори доби на острівці посеред затопленої річки, керуючи так, наче мали на те право, табором ошалілих прочан, що поверталися з храму. Були юнаки, які, коли одного разу дощі розмили битий шлях до маєтку їхнього батька, іменем святого Франциска Ксав’є реквізували загубленого слона раджі, а потім ледь не занапастили величезну тварину в сипких пісках. Був хлопчик, який, за його словами, і ніхто в тому не сумнівався, стріляв із гвинтівки на веранді, допомагаючи батькові відбити напад аків[104] у ті дні, коли ці мисливці за головами наскакували на поодинокі плантації.

І кожну історію переповідали рівним безпристрасним голосом уродженців Індії, із домішками химерних висновків, несвідомо запозичених у індусок-годувальниць, і мовних зворотів, які виказували, що їх миттєво перекладають подумки з місцевої говірки. Кім дивився, слухав і погоджувався. Це не було схоже на прісні, бідні на слова розмови хлопчиків-барабанщиків. Тут говорилося про життя, яке він знав, і частково розумів. Така атмосфера сприяла йому, і Кім бурхливо та невпинно зростав. Коли потеплішало, йому видали біле тикове вбрання, і він радів новознайденій легкості тіла так само, як тішився, вигострюючи розум завданнями, які перед ним тут ставили. Швидкість його мислення викликала б захват у англійського вчителя, але у школі Святого Ксав’є знали цей бурхливий сплеск мислення, спричинений сонцем і довкіллям, так само добре, як і його занепад у віці двадцяти двох — двадцяти трьох років.

Тим не менш, хлопчик пам’ятав про скромну поведінку. Коли спекотними ночами хтось розповідав історії, Кім не намагався зірвати банк, ділячись своїми спогадами, оскільки у школі Святого Ксав’є зневажали тих, хто геть «упав у тутешню брагу». Слід було пам’ятати, що він сагиб, і що колись, після складання іспитів, він буде керувати тубільцями. Кім узяв це до відома, відколи почав розуміти, до чого ведуть іспити.

Потім із серпня по жовтень настали канікули, такі довготривалі через дощі та спеку. Кімові повідомили, що він поїде на північ, до якоїсь станції за Амбалою, де отець Віктор мав його прилаштувати.

— До школи-казарми? — уточнив Кім, який ставив багато запитань, а думав іще більше.

— Так, певно, що так, — відповів учитель. — Вам не зашкодить трохи утриматися від бешкетів. До Делі ви можете доїхати з молодим Де Кастро.

Кім обміркував це зі всіх боків. Він був старанним, як і радив полковник. Канікули хлопця мають належати йому самому — так навчили його розмови з товаришами, а після школи Святого Ксав’є казарма буде мукою. Крім того — і це була найцінніша магія — він тепер умів писати. Через три місяці він виявив, як люди можуть говорити один з одним без третьої сторони, завдяки усього лише половині анна і дрібки знань. Від Лами не було ні слова, але ж залишався Шлях. Кім скучив за ласкавим дотиком м’якої грязюки між пальцями, йому набігав повен рот слини при згадці про баранину, тушковану з капустою на маслі, про рис, поцяткований запахущим кардамоном, і про рис із шафраном, часником і цибулею, про заборонені жирні солодощі з базару.

У школі-казармі його точно годуватимуть напівсирою яловичиною, а курити доведеться потайки. Але ж, знов-таки, він — сагиб, і вчиться у школі Святого Ксав’є, а Магбуб Алі — свиня… Ні, він не перевірятиме Магбуба Алі на гостинність… А все ж… Він думав про це наодинці у дортуарі та прийшов до висновку, що він був несправедливим щодо Магбуба.

Школа стояла порожня. Майже всі вчителі роз’їхалися. Залізничний талон полковника Крейтона лежав у руці, і Кім пишався, що не розтринцяв на витребеньки гроші полковника та Магбуба. Він все ще був власником двох рупій і семи анн. Його нова валіза з телячої шкури з позначкою «К. О’Г.» і скручена постільна білизна лежали у порожній спальні.

— Сагиби завжди прив’язані до свого багажу, — казав Кім, киваючи на речі. — Ти залишишся тут.

Він вийшов у теплий дощ, гріховно посміхаючись, і відшукав певний будинок, обриси якого зауважив трохи раніше…

— Арре! Чи ти не знаєш, хто ми такі, жінки, що живуть у цьому кварталі? О, ганьба!

— Хіба я вчора народився? — Кім присів по-тутешньому серед подушок в одній із горішніх світлиць. — Дай мені трохи барвників і три ярди тканини, щоб утнути одну штуку. Хіба я забагато прошу?

— Хто вона за одна? Як на сагиба, ти ще надто молодий, щоби займатися таким чортовинням.

— О, вона? Вона — дочка одного полкового вчителя у військовому містечку. Він відшмагав мене двічі, бо я перелазив його стіну в цьому одязі. Тепер я хотів би перевдягтися на хлопчика-садівника. Старі дуже ревниві.

— Це правда. Тримай обличчя спокійним, поки я змащу його соком.

— Не занадто чорним, найкан[105]. Я не хочу з’явитися перед нею, як той габші [негр].

— О, любов на таке не зважає. І скільки їй років?

— Років дванадцять, я думаю, — безсоромно сказав Кім. — Помасти ще на грудях. Може статися, що її батько зірве з мене одяг, а я рябенький… — розсміявся він.

Дівчина ретельно працювала, вмочаючи