Кім - Редьярд Джозеф Кіплінг

— Що там за люди всередині? — спитав Кім.

— Молоді сагиби, самі чортенята. Багатьох із них я вожу на вокзал і з вокзалу, але, правду кажучи, я ніколи не бачив серед них такого природженого диявола, як цей молодий сагиб, якого я зараз везу.

Само собою, Кім, не навчений зневажати таких людей, не упустив нагоди перекинутися кількома слівцями з однією-двома легковажними панійками, що визирали на вулицю з горішніх вікон, і само собою, що, обмінюючись компліментами, він добре постояв за себе. Кім збирався підсікти останнє нахабство водія, коли його очі вихопили у сутінках постать, що сиділа біля одного з білих потинькованих стовпів біля брами, прорізаної у довгій стіні.

— Стоп! — вигукнув він. — Залишайся тут. Я не піду в школу відразу.

— А хто мені заплатить за те, що я тебе возив сюди-туди? — обурено спитав візник. — Чи це хлопець із глузду з’їхав? Останній раз це була танцівниця. А тепер жрець.

Кім уже стрімголов зіскочив на землю.

— День і половину я чекав тут, — рівним голосом почав Лама. — Ні, зі мною був учень. Той, хто був моїм другом у храмі Тіртханкарів, дав мені провідника для цієї подорожі. Я приїхав із Бенареса на по-їзді, коли мені передали твого листа. Так, мене добре годували. Мені нічого не потрібно.

— Але чому ти не залишився з жінкою з Кулу, святий чоловіче? Як же ти дістався до Бенареса? Мені було важко на серці, відколи ми розлучилися.

— Вона втомила мене безупинним потоком розмов і вимаганнями оберегів для дітей. Я відділився від тієї компанії, дозволивши їй набути заслугу подарунками. Вона, принаймні, щедра жінка, і я дав обіцянку повернутися до її дому, якщо виникне потреба. Потім, опинившись наодинці в цьому великому і страшному світі, я знайшов себе у по-їзді до Бенареса, де я познайомився з одним чоловіком із храму Тіртханкарів, він теж шукач, як і я.

— Ах! Твоя Річка, — сказав Кім. — Я забув спитати про Річку.

— Так скоро, мій чело? Я ніколи не забуваю про неї, але залишивши тебе, я вирішив, що буде краще піти до храму за порадою. Адже, бачиш, Індія дуже велика, і можливо, що мудреці, які жили до нас, їх було всього двоє чи троє, залишили записи про місце нашої Річки. У храмі Тіртханкарів сперечаються з цього приводу: одні кажуть одне, інші — інше. Люди там поштиві.

— Нехай так. А тепер що ти будеш робити?

— Я набуваю заслугу в тому, що допомагаю тобі, мій чело, осягнути мудрість. Жрець тих чоловіків, які служать Червоному Бикові, писав мені, що з тобою все буде так, як я бажав для тебе. Я надіслав гроші, яких вистачить на рік, а потім прийшов сюди, щоб подивитися, як ти ввійдеш у Ворота Навчання. День і половину я чекав, не тому, що мене тримала прихильність до тебе, це не частина Шляху, але, як говорили у храмі Тіртханкарів, заплативши гроші, я отримав право прослідкувати, як усе вирішиться до кінця. Вони цілковито розвіяли мої сумніви. Я боявся, що, можливо, я прийшов сюди, бо хотів тебе побачити, перебуваючи в омані Червоного Туману прихильності. Це не так… Крім того, мене турбує один сон.

— Але певно що, святий чоловіче, ти не забув Дорогу і все, що на ній трапилося. Звичайно ж, ти прийшов сюди хоч би почасти, щоб мене побачити?

— Коні вистигли, і їх давно було час годувати, — заскиглив візник.

— Іди ти до джеханнам [пекло] і живи там зі своєю зганьбленою тіткою! — огризнувся через плече Кім. — Я сам-один на цій землі. Я не знаю, ні куди я йду, ані що спіткає мене там. Моє серце було в листі, який я послав до тебе. За винятком Магбуба Алі, а він афганець, у мене немає жодного друга, окрім тебе, святий. Не йди від мене зовсім.

— Я думав і про це теж, — тремтячим голосом відповів Лама. — Це очевидно, що час від часу я набуватиму заслугу — якщо доти не знайду своєї Річки — переконуючись, що ноги твої ступили на шлях мудрості. Я не знаю, чому вони тебе навчатимуть, але жрець написав мені, що жоден син сагиба по всій Індії не буде навчений краще, аніж ти. Тож час від часу я буду сюди приходити. Може, ти станеш таким, як той сагиб, який дав мені ці окуляри, — Лама ретельно їх протер, — у Домі Чудес у Лагорі. Маю на це надію, бо ж він був фонтаном мудрості, мудріший, аніж багато хто з настоятелів… Знову ж таки, а може ти просто забудеш про мене і про наші зустрічі.

— Якщо я їм твій хліб, — пристрасно вигукнув Кім, — як я можу забути тебе?

— Ні, ні, — Лама відсторонив хлопчика. — Я маю повернутися у Бенарес. Час від часу, оскільки я вже знаю звичаї тутешніх писарів, я буду надсилати тобі листа і час від часу приходитиму тебе побачити.

— Але куди мені надсилати мої листи? — волав Кім, хапаючись за халат Лами і геть забувши, що він сагиб.

— До храму Тіртханкарів у Бенаресі. Я житиму там, поки не знайду мою Річку. Не плач, бо ж, дивися, всяке бажання — це ілюзія, яка знову прив’язує тебе до Колеса. Іди до Воріт Навчання. Дозволь мені побачити, як ти ввійдеш… Ти мене любиш? Тоді йди, бо моє серце розірветься… Я прийду знову. Обов’язково прийду знову.

Лама простежив, як тікка-гаррі заїхав у будівлю, і покрокував, шморгаючи носом на кожному сягнистому своєму кроці.

«Ворота Навчання» з брязкотом зачинилися.

* * *

Хлопчик, народжений і вихований у цій країні, має власні звичаї та правила, не схожі на жодні інші; тож його вчителі мають діяти таким чином, якого їхні англійські колеги не зрозуміли б. Відтак, вас навряд чи зацікавлять пригоди Кіма — вихованця школи Святого Ксав’є, серед інших двох або трьох сотень скороспілих жевжиків, більшість з яких ніколи не бачили моря. Він отримував звичайні покарання за вилазки до міста, коли там вирувала холера. Це було тоді, коли він ще не вмів добре писати англійською, і мусив звертатися до базарних писарів. Само собою, йому діставалося і за куріння, і за вживання лексики, приправленої так міцно, що у школі Святого Ксав’є такої ще не чули. Він навчився митися з левітською[99] ретельністю місцевого мешканця, який в глибині душі вважає англійців доволі-таки брудними. Він витворяв звичайні трюки з терплячими кулі, які гойдали панкі[100]