Кім - Редьярд Джозеф Кіплінг
Тоді йому сяйнула блискуча думка.
— Англійці ж вічно говорять правду, — сказав він сам до себе, — тому ми, тутешні мешканці, вічно пошиваємося в дурні. Клянуся Аллахом, я буду говорити правду англійцеві! Яка користь від урядової поліції, якщо у бідного кабульця крадуть коней із самісінької платформи? Таке саме лихо, як і у Пешаварі! Я маю поскаржитися на станції. А ще краще — котромусь молодому сагибові на залізниці! Вони сумлінні, і якщо вони ловлять злодіїв, то для них це почесно.
Він прив’язав коня за межами станції і покрокував до платформи.
— Агов, Магбубе Алі, — гукнув молодий помічник окружного інспектора руху, який саме збирався йти оглядати колії, високий білявий молодик із кінським лицем, вбраний у несвіжий білий полотняний костюм. — Що ви тут робите? Шкапи продаєте, га?
— Ні, я не про коней турбуюся. Я прийшов, щоби знайти Лутуфа Уллу. Вище на лінії у мене платформа з кіньми. Хтось може їх узяти без відома залізниці?
— Не думаю, Магбубе. Ви можете поскаржитися на нас, якщо таке станеться.
— Я бачив двох чоловіків, які навпочіпки просиділи під колесами однієї з платформ майже всю ніч. Факіри коней не крадуть, так що я про них більше не думаю. Я хотів би знайти Лутуфа Уллу, мого товариша.
— Що-що в біса? І ви про це вирішили більше не думати? Чесне слово, добре, що ви мене зустріли. Які вони на вигляд?
— То прості факіри. Вони як щось і поцуплять на платформі, то хіба що зернину. Таких багато на лінії. Держава нічого не муситиме виплачувати. Я прийшов сюди у пошуках мого товариша, Лутуфа Улли.
— Облиште того свого товариша. Де платформа з вашими кіньми?
— Отак трохи вбік від того місця, найвіддаленішого, де запалюють ліхтарі для поїздів…
— Сигнальна будка! Так.
— І на тій колії, яка найближча до дороги, з правого боку, отак угору по лінії. Але що стосується Лутуфа Улли, то це такий високий чоловік зі зламаним носом, і з ним персидський хорт. Ай!
Хлопець поспішив розбудити молодого і запопадливого поліцейського, адже, як він і сказав, залізниця зазнала чимало збитків через крадіжки з товарної станції. Магбуб Алі посміхнувся у фарбовану бороду:
— Вони будуть ходити в чоботях, шуміти, а потім дивуватимуться, куди поділися факіри. Дуже розумні хлопці — Бартон-сагиб і Янг-сагиб.
Він постояв, склавши руки, декілька хвилин, чекаючи, щоб побачити, як вони кинуться сторчголов до діла. Порожній паровоз майнув по станції, і він мигцем побачив у кабіні молодого Бартона.
— Я був несправедливим до малого. Він не зовсім дурень, — сказав Магбуб Алі. — Ловити злодіїв на вогняній бричці — це вже нова гра!
Коли Магбуб Алі приїхав до свого табору на світанку, ніхто не вважав за потрібне розповісти йому про нічні події. Ніхто, крім малого конюха, якого нещодавно підвищили до права служити начальникові, і якого Магбуб покликав до свого маленького намету допомогти з якимись речами.
— Мені все відомо, — прошепотів Кім, згинаючись над саквами. — Два сагиби приїхали на поїзді. Я бігав сюди-туди в темряві по цей бік платформ, а поїзд по той бік повільно рухався сюди-туди. Вони напали на двох чоловіків, які сиділи під цією платформою… Хаджі, що мені робити з цією плиткою тютюну? Обгорнути в папір і покласти під мішок солі? Добре… і збили їх із ніг. Але один чоловік вдарив сагиба факірським цапиним рогом (Кім мав на увазі з’єднані роги чорної антилопи, єдину цивільну зброю факірів). Пішла кров. Тоді другий сагиб спершу оглушив свого супротивника, а потім ударив того, що з рогами, короткою рушницею, яка випала з рук у першого нападника. Всі вони бісилися, наче божевільні.
Магбуб посміхнувся з небесним смиренням.
— Ні! Це не стільки дивані [безумство, або справа для цивільного суду — гра слів, які можуть мати два значення], як нізамат [кримінальна справа]. Рушниця, кажеш? Добрих десять років в’язниці.
— Далі вони обидва більше не ворушилися, але я думаю, що вони були майже мертвими, коли їх затягли у по-їзд. У них голови отак хилиталися. І на колії багато крові. Підемо подивимося?
— Я вже бачив кров раніше. Тюрма для них — правильне місце… певно, що вони назвуться не своїми іменами, і певно, що їх довго там ніхто не знайде. То були мої недруги. Схоже, твоя доля і моя на одну нитку нанизані. Оце так казка для цілителя перлів! Тепер хутко дай раду торбам і посудові. Беремо коней і — на Сімлу.
Швидко — у східному розумінні швидкості — з довгими поясненнями, лайками і теревенями, з сотнею перевірок забутих дрібниць, розгойданий табір здійнявся і вивів півдюжини задубілих і зворохоблених коней на Калкську дорогу, у свіжий, вологий від дощу світанок. Кіма, якого всі, хто хотів підлеститися до афганця, мали за улюбленця Магбуба Алі, до роботи не кликали. Вони мандрували щонайлегшим ходом, щокілька годин зупиняючись під придорожніми навісами. По дорозі до Калки їздить чимало молодих сагибів, і, за словами Магбуба Алі, кожен молодий сагиб вважав себе неабияким знавцем коней, тож хоч був би з головою у боргах перед лихварем, мусив обов’язково прицінитися. Це було причиною того, що сагиб за сагибом, котячи мимо на поштових екіпажах, зупинялися і заводили розмову. Деякі навіть виходили та пробували коням ноги, ставлячи дурні запитання або грубо ображаючи торгівця через незнання місцевої мови.
— Як я вперше мав справу з сагибами, а це було, коли полковник Саеді-сагиб[112] був комендантом форту Абазаї та на зло комісарові затопив його табір, — звірявся Кімові Магбуб, поки хлопчик набивав йому люльку під деревом, — я не знав, наскільки вони дурні, і це мене розлючувало. От наприклад… — і він повторив Кімові отой ненароком неправильно вжитий вислів, аж хлопець за живіт хапався від реготу. — Тепер, однак, я бачу, — він повільно видихнув дим, — що вони такі самі люди, як і решта: в якихось питаннях мудрі, а в решті загалом недоумкуваті. Дуже нерозумно використовувати неправильні слова в розмові з незнайомцем. Бо, хоча й серце може
