Месопотамія - Сергій Вікторович Жадан

можна було забути, як можна було все це втратити? Він згадав, коли востаннє з нею бачився — пару років тому, коли передавав щось для Машки, потім шкодував, що взагалі все це придумав — і чорний, виснажений погляд, втома й відчай, беззахисна оголена шия, крижані пальці. У вухах не було сережок, на руці не було годинника. Не було про що говорити, не було про що запитувати. Нас убиває слабкість, яку ми тримаємо в собі, позбутись якої нам так шкода. Вона вижирає нас ізсередини, наче вірус, вона не дає нам приймати правильні рішення, триматись за близьких нам людей, вона робить нас приреченими, хоча насправді ми такими не є. Юра відчув, що засинає. Добре, що не довелося ламати дверей, подумав насамкінець.

Двері доводилося на ніч зачиняти. Аби не було протягів і до складів, де вони спали, не забігали дикі пси. Псячі зграї вартували під дверима, ховалися в морозяному привокзальному тумані, снували запасними коліями, задираючи писки й виючи в промерзле небо Бухареста. Зима видалася ранньою, паморозь лежала на дротах і яблуневих гілках. Склади швидко прогріли багаттями. Палили принесений із вокзалу картон або знайдену в товарняках солому. Тварини стояли сумирно, чекаючи щоденної їжі, уночі коні сахались від псячого виття, ніби остерігаючись смерті, що мала за ними прийти. Місцева влада присилала щоранку церковні делегації та парламентерів, до них виходили акробати й гіпнотизери й довго торгувались. Але команди відправляти їх не було, тож вони далі стерегли реквізит і випасали дресировану звірину, час від часу здійснюючи зухвалі рейди на передмістя та продуктові склади. Оббирали селянські угіддя, повертаючись на склади з провізією для себе й тварин. Спали, вклавшись поміж левами та лисицями, пили курячу кров, аби втамувати спрагу. Приносили тварин у жертву, просячи в небес благословення та доброї погоди. Місцеве населення чинило, як могло, спротив, захищаючи магазинний крам і домашнє добро. Врешті-решт, зваживши на кількість письмових скарг, — анонімних і надісланих цілими трудовими колективами, — керівництво вокзалу на власний ризик виділило трупі кілька плацкартних вагонів. Перед Різдвом, завантаживши тварин і реквізовані трофеї, потяг рушив на Схід. Вагони були обтяжені жіночими шубами й турецькими килимами, ящиками з апельсинами й ендеерівськими болоньєвими куртками. Найгірше було, що увесь цей час тварини народжували, кількість їх за накладними не збігалась, прикордонники нервували, залізничники розбігались по домівках, придорожні містечка зачиняли перед ними свої брами, мов перед приходом чуми. Зрештою їх випустили. Вони довго їхали, перебирались Карпатами, тижнями простоювали на маленьких станціях Східної Галичини, міняючи болоньєві куртки на овечий сир, і вперто рухались уперед — додому, туди, де на них уже й не чекали.

І лежачи на своїй другій полиці, накрившись килимом, відчуваючи над собою шерех пташиних крил і мудре зміїне сичання, вибираючи час від часу з пташиних гнізд яйця й гладячи вовчі загривки, граючи в карти з повітряними гімнастами й виловлюючи в тамбурі веселих макак, Валера думав лише одне: потрібно повертатися, потрібно вертатись до міста, яке на тебе чекає, яке лежить поміж рік, на пагорбах, відкрите небу, засипане синім снігом. Потрібно повертатись, оскільки немає щастя в дорозі, немає порозуміння поміж чужинцями. Вдома все стоїть на своїх місцях, вдома все діється вчасно й доречно. Потрібно завжди повертатися, інакше для чого було кудись узагалі рушати? Все знаходиться поміж рік і все звідти починається — і всі історії, і вся любов. Мандрівний вогонь алкоголю перекидався йому з легені на легеню, лишаючи по собі сліди, спалахував і зникав, обіцяючи одного разу обов'язково повернутись і про все нагадати.

Уранці Юра повернувся до палати, зібрав речі. Кивнув молодому, мовляв, пішли, поговоримо. Той неохоче вийшов. Стали коло вікна.

— Послухай, — почав Юра. — Я виписуюсь. Не хочу, щоб ти злився.

— Як виписуєшся? — не зрозумів молодий. — Ти ж не долікувався.

— Долікуюсь, — заспокоїв його Юра. — Ти не психуй, ладно?

— Та ладно, — заспокоїв його молодий, — сам винен, зірвався.

— Коли назад у команду? — запитав Юра.

— Та немає команди, — відповів молодий, — розформували. Спонсор бабки в готель вклав.

— Ясно, — розгубився Юра. — І куди ти тепер?

— Не знаю, — сказав молодий. — Довчусь, мабуть.

— Правильно, — погодився Юра. — Мене мій старий до сьогодні дістає, що я не довчився. І правильно робить. Запиши номер. Треба буде студію — звертайся.

— Обов’язково, — запевнив його молодий.

Юра швидко домовився з лікарем. Той пом'явся, сказав, що так не роблять, що це не за правилами, що це небезпечно й шкідливо, але добре, погодився, під твою відповідальність. Тільки за таблетками приходь.

У коридорі піймав Аллу. Вийшли надвір, на вулиці, відразу за рогом, знайшли якийсь спортивний бар. За столом кілька арабів дивились повтор матчу. Бармен із кимось розмовляв. Підійшла офіціантка — хлопчача зачіска, уважний погляд. Юра попросив прибрати звук. Араби запротестували, проте офіціантка холодно попросила їх заспокоїтись. Юра подякував їй у спину, вона обернулась, легко кивнула головою, ніби висловлюючи підтримку.

— Запиши номер, — сказав Юра.

— Добре, — Алла швидко погодилась.

Про всяк випадок він відібрав у неї мобільний, набив туди свій номер.

— Подзвониш?

— Подзвоню.

— Не забудеш?

— Не забуду.

— Давай, буду чекати.

За час його відсутності вдома зіпсувались консерви й висохли квіти. Ні того, ні іншого шкода не було. Юра покрутився квартирою, поставив чайник, сходив у душ. Ходив кімнатами, обмотавшись рушником і лишаючи на лінолеумі мокрі сліди. Проходячи повз дзеркало, кинув погляд: жилаве, бите й шрамоване тіло, поріділий хаєр, ламаний ніс, міцне боксерське підборіддя. Дещо схуд, але не страшно. Відірваний палець на лівій руці, через який кинув грати. Обпечена права нога. Суха, вивітрена шкіра. Злий, упевнений погляд. Усе як завжди. За останні двадцять років майже нічого не змінилося. Згадав про Аллу. Дістав телефон. Увімкнув. Почав чекати. За п'ять хвилин зателефонували. Висвітлився номер Чорного. Юра на якусь мить завмер, потім різко підхопив слухавку-

— Алло, — сказав.

Фома

Усім потрібна хороша робота, ніхто не любить роботодавців. Усі ухиляються від сплати податків, проте саджають зазвичай того, хто перший запропонував не платити. І що в такому разі може нас вивільнити? Нас може вивільнити хіба що віра. Усіх атеїстів найчастіше об'єднує саме релігія. Релігія, як правило, обслуговує спекулянтів та соціалістів, тож нам залишається хіба що молитись. І дбати про бухгалтерію. Щось подібне Фіма — для друзів — Фома — думав щоразу, коли траплялося спочатку довго домовлятися із замовниками про зустріч, а потому так само довго на них чекати. Навіщо взагалі домовлятися? — думав він незадоволено, — навіщо уточнювати адреси, звіряти годинники, нервувати? Ніхто не