Месопотамія - Сергій Вікторович Жадан
Усі завмерли, не знаючи, що сказати. Лікар притримував за плече Аллу, мама розгублено стояла посеред кімнати й хотіла заплакати, проте не вміла — розучилася за сорок років педагогічної діяльності. А молодий дивився на них усіх із ненавистю й розпачем і вже підбирав слова для нових проклять, коли раптом Юра його перебив.
— Ну ти, — сказав, — клоун. Що на матір кричиш?
— А тобі що? — ошкірився на нього молодий, побачивши нарешті перед собою супротивника.
— Рот закрий, — порадив Юра.
— Сам закрий, — молодий вирішив не відступати.
Юра різко й сильно заліпив йому долонею. Молодий від несподіванки не втримався, упав на ліжко, прямо на цукерки з таблетками, тут-таки оскаженіло підстрибнув угору, кинувся було до Юри, проте побачив його погляд і зупинився, не наважився. Лише обернувся й традиційно вискочив у коридор. Мама побігла за ним. Лікар почекав, вийшов слідом. Алла подивилась на Юру суворим поглядом і теж покотила свого возика. Валера побачив коло себе, на ковдрі, шматок печива. Підняв. «Ювілейне», — сказав, прожувавши.
Вона спробувала його не пустити. Сказала, давай завтра поговоримо. Уже пізно, сказала схвильовано, притримуючи двері ординаторської, розбудиш усіх, іди. Чорта з два, не погоджувався Юра, ніжно, проте наполегливо ламаючи двері. Врешті-решт вона відступила.
— Ну, все, — сказав він, — ти показала характер, я побачив. Для чого двері тримала?
— Ти ж не знаєш, — відповіла вона, — коли звідси вийдеш. І чи взагалі вийдеш. Правда ж? Для чого тоді все це починати?
— Як це не знаю? — не погодився Юра. — Ще б мені не знати. Ясно, що вийду. Завтра й вийду. Теж мені проблема. Ось коли мені апендицит вирізали й лікарі забули мене на столі, бо це якраз на Великдень було — ось тоді я справді сумнівався, чи вийду.
— Ладно, — перебила вона, — не заливай, забули. Ти для чого малому завалив?
— Щоб школу не пропускав, — відповів Юра. — Що там твій вітчим? — запитав.
— Нормально, — відказала вона. — Скоро будуть збирати врожай. Переживає.
— Ну, правильно, — погодився Юра. — За що ще й переживати.
Коли я так востаннє розмовляв із жінкою? — думав він уже після того, як вона заснула, а він сидів, обережно поклавши її ноги собі на коліна. — Особливо вночі, коли? Уночі хіба з диспетчерками таксі. А так, щоби сидіти поруч, торкатись її стіп, зігрівати долонями її литки — навіть не згадаю. Сидів, притулившись головою до стіни. Вона швидко заснула: тримала якийсь час його за руку, потім відпустила, він підвівся й підійшов до вікна, дивився на темне подвір'я, освітлене ліхтарями, тихе й порожнє. А коли повернувся, вона вже спала. Обережно сів, притулившись до стіни, вона крізь сон знову схопила його руку і знову відпустила. Юра чомусь згадав ту зиму, особливо довгу й важку, коли на кухні лишився тільки чорний чай і про щось інше можна було навіть не думати. Вони й не думали: життя видавалось легким та безкінечним, він був зовсім молодий, мав не такі ламані кості, не таке зношене серце. Альона ставилась просто до їхньої бідності, нічого, говорила, будеш збирати повні стадіони — обов'язково заробиш. Можна почекати. Вони тижнями тягались квартирами знайомих, ночували на підлозі, пили на зимових дахах. Золоті часи, думав Юра тепер. Усе щойно починалось, усе давалось їм до рук, і лише їхня легковажність і неуважність не дозволяли їм прямо тоді витрусити зі світу те, що їм належало за правом. А потрібно було витрусити, жалкував Юра, потрібно було вибити з життя все до останньої копійки. Хто ж знав, що все так безнадійно зміниться, що все так швидко минеться. На початку березня Альона таки підхопила запалення легень і надовго злягла. Гроші швидко закінчились. Узяти їх не було де. Ліків у домі не було. Харчі так само скінчились. Усі друзі й знайомі, з якими вони до цього водили безкінечні святкові хороводи, раптом кудись зникли. Розсмоктались у крижаних бузкових сутінках. Альоні ставало все гірше, вона вже кілька днів майже не вставала з ліжка, лежала, накинувши на себе всі ковдри й куртки, що були вдома. Він сидів поруч із нею й тримав її за руку, прямо як тепер, ось тут, тримав і відчував, як закипає її тіло, як жар блукає під шкірою, як вогонь випалює її зсередини. Вона не скаржилась, лише просила не відпускати, тримати її. Він і тримав, аж доки їй не стало краще. Куди все це потім зникло? Як про все це