Маленькі жінки. I частина - Луїза Мей Олкотт
– Який жах, – з сумом подумала Джо. – Зате вони зможуть поїсти м’яса та хліба з маслом. Звичайно, прикро. Весь ранок провозилася, й майже нічого не вийшло.
Джо подзвонила до столу на півгодини пізніше звичайного. Коли всі зібралися в їдальні, вона, втомлена й роздратована, накривала на стіл. А вона ж мала намір почастувати Лорі, який звик до витончених страв, та ще й ця панна Крокер завтра розповість усім про її кулінарні таланти.
Бідна Джо готова була крізь землю провалитися від сорому, коли тарілки з її стравами одна за одною відставляли в бік. Емі хихотіла, Мег із засмученим виглядом поглядала на панну Крокер, а та ображено підбирала губи. Лорі щосили намагався врятувати становище, демонструючи задоволення та базікаючи без упину.
Найкраще вдалися Джо фрукти. Кислу полуницю вона рясно засипала цукром, а в якості приправи подала глечик густих вершків. Ось чому, коли всі розклали ягоди по красивих тарілках і рясно полили їх вершками, Джо полегшено зітхнула й навіть зважилася підняти на гостей очі.
Першою полуницю покуштувала панна Крокер. Її обличчя раптом перекосилося, й вона почала поспішно пити воду. Боячись, що ягід на всіх не вистачить, Джо відмовилася від своєї порції й тепер не могла зрозуміти, в чому справа. Вона перевела погляд на Лорі і трохи заспокоїлася, коли побачила, що він з апетитом поглинає десерт. Щоправда, придивившись уважніше, вона помітила, що при цьому в нього якось дивно смикаються куточки рота, і він вперто не бажає піднімати очі від столу. Емі завжди дуже любила полуницю. Набравши повну ложку й блаженно закотивши очі, вона поклала ягоди в рот та раптом закашлялась і, прикривши рот серветкою, вилетіла з-за столу.
– Ох, що ж таке? – видавила Джо тремтячим голосом.
– Нічого особливого, – поспішила заспокоїти її Мег. – Просто замість цукру ти насипала солі, а вершки скисли.
Джо застогнала і, як підкошена, впала на стілець. Тепер вона все зрозуміла. Оскільки часу на приготування десерту майже не залишалося, вона посипала полуницю з першою-ліпшої банки: сіль і цукор стояли поруч. А вершки вона забула віднести у холод, і вони весь ранок простояли в натопленій кухні.
Джо ледь стримувала сльози. Але, піднявши голову, зустрілася поглядом з Лорі. Він дивився на неї так весело, що несподівано ця ситуація здалася їй кумедною, і, не в силах стримуватися, вона голосно зареготала. До неї долучилися й присутні. Тож усі, Лорі, дівчата й навіть леді «Крекер», вирішили обмежитися хлібом, маслом і оливками. Обід вдався, а присутні сміялися без упину.
– У мене немає сил прибирати все це зі столу, – задихаючись від сміху, заявила Джо. – Давайте спочатку досміємося, а то я боюся побити весь посуд. А нам ще сьогодні треба ховати Піпа.
Обід розбавився історіями панни Крокер. Гості, врешті, прийшли до тями заради Бет. Лорі копав могилу в саду під папороттю, куди й поклали гроб із маленьким Піпом. На похоронах було пролито багато сліз, а його ласкава сердечна господиня вкрила могилку мохом, повісивши на камінець вінка. Також до каменю прикріпили епітафію і прикрасили її зозулиними черевичками й ротиками[21]. Слова, зрозуміло, належали Джо, яка склала їх ще під час ранкової війни зі стравами:
Тут лежить Піп Марч,
Який помер 7 червня.
Ми завжди пам’ятатимемо його.
Його люблячі та скорботні друзі.
Після завершення церемоній Бет пішла до себе в кімнату.
Провівши Лорі та панну Крокер, дівчата взялися за прибирання. На це пішла вся друга половина дня. Вони так втомилися, що вирішили сьогодні не готувати вишуканих страв на вечерю і обійшлися підсмаженим хлібом і чаєм.
Лорі, у свою чергу, вчинив акт милосердя. Емі так засумувала через невдалу полуницю, що Лорі вирішив трохи підняти їй настрій, і взяв її з собою покататися. Повернувшись додому, пані Марч застала дочок за роботою. Вона заглянула в комору, і навіть побіжного огляду їй вистачило, щоб зрозуміти, в чому справа. Але вона вирішила ще почекати і, потайки пішла до себе.
Перш ніж наші трудівниці встигли відпочити, в будинок знову нагрянули гості. Довелося спішно приводити себе в порядок, а потім подавати чай і грати роль веселих і привітних господарів. Потім займалися шиттям, адже за тиждень експерименту накопичилося багато невідкладної роботи. Коли ж, нарешті, опустилися м’які червневі сутінки, всі зібралися на веранді, щоб помилуватися чудовими трояндами, котрі щойно розпустилися в саду.
– Який жахливий день сьогодні був! – почала Джо, бо завжди першою заводила розмову.
– Мені сьогоднішній день видався напрочуд коротким, але я чомусь дуже втомилася, – зітхнула Мег.
– Наш будинок сьогодні сам на себе був не схожий, – додала Емі.
– Це тому, що наш будинок завжди не такий, як має бути, коли немає Мармі, – відгукнулася Бет.
– Твоя Мармі вже повернулася, мила, – сказала пані Марч і, вийшовши на веранду, сіла поруч з дочками. – Ну як? Ви задоволені життям? Може, відкладемо роботу ще на тиждень? Відпочиньте, мої дорогі!
Бет обняла матір за шию, а дівчатка просіяли.
– Я не хочу! – рішуче заявила Джо.
– Ми теж! – підхопили інші.
– Гадаєте, що все-таки краще мати хоч трохи обов’язків і хоч трохи дбати про інших? – запитала пані Марч.
– Як на мене, воно того не варте, щоб постійно валятися в ліжку й тинятися без діла, – зауважила Джо. – Я втомлююся від цього більше, ніж від роботи. Завтра ж займуся чим-небудь цікавим.
– Я можу порадити, чим тобі зайнятися. Повчися готувати хоч найпростіші страви. Це завжди стане в пригоді, – сказала пані Марч і голосно засміялася. Справа в тому, що, повертаючись додому, вона зустріла панну Крокер і отримала від неї докладний звіт про шикарний бенкет, який влаштувала Джо.
– Я зрозуміла, Мармі! – вигукнула Мег. – Адже ти навмисне пішла з дому, щоб подивитися, як ми впораємося самі, правда?
– Правда! Я хотіла, щоб ви зрозуміли, наскільки затишок у нашому будинку залежить від усіх нас. Поки ми з Ханною виконували ваші обов’язки, все йшло чудово. Правда, вам давно стало нудно й ви ходили похмурі, проте особливих незручностей не відчували. Ось я й вирішила дати вам можливість зрозуміти, що виходить, коли кожен думає тільки про себе. Напевно, тепер ви погодитеся,
