Маленькі жінки. I частина - Луїза Мей Олкотт

– Так, ми згодні! Ми згодні! – вигукнули дівчата.

– Ну що ж, тоді, я раджу кожній з вас знову взяти на себе свою ношу. Я розумію, іноді обов’язки здаються нестерпними. Дивно, якби все було інакше. Тіштесь тим, що наші справи приносять нам хоч якусь користь. І не тільки нам. Крім того, робота оберігає кожного з нас від жорстокості та зла. І дає відчуття незалежності й свободи більше, ніж гроші.

– Мармі, ми завтра ж почнемо працювати, як і раніше! І навіть більше! – вигукнула Джо. – Ось побачиш, я навчуся за літо готувати. Нехай це буде моєю ношею на час канікул. Обіцяю, через деякий час я знову влаштую званий обід, але на цей раз він вийде пречудовим.

– А я замість тебе, Мармі, пошию сорочки для тата. Я зумію. Я не люблю шити, але постараюся, щоб сорочки вийшли якнайкраще. У всякому разі, я принесу користь, замість того щоб псувати власні сукні, – сказала Мег.

– А я щодня вчитиму уроки. І менше часу проводитиму з ляльками й за роялем, – вирішила Бет.

Натхненна прикладом сестер, Емі рішуче заявила:

– Тоді я навчуся робити петлі. І ще… вивчу частини мови.

– Дуже добре, мої милі! Тоді я цілком задоволена експериментом. Гадаю, нам більше ніколи не доведеться повторювати його, хіба лише подумки, щоб не забувати про те, чого ми сьогодні навчилися. Трохи роботи – і наш день вже досить корисний і приємний. Тоді й молодість проходить добре і у старості ви не шкодуватимете про втрачений час. Та й бідність не здається великою карою.

– Ми запам’ятаємо це, мамо!

І вони запам’ятали.

Розділ дванадцятий

Пікнік

Найбільшою домосідкою в сімействі Марч, поза сумнівом, була Бет. Тому сестри вирішили, що їй ідеально підходить роль поштмейстера. Це заняття явно припало дівчинці до душі: їй подобалося виймати зі скриньки нові надходження й розносити їх адресатам. І ось одного липневого дня Бет з’явилася у будинку з такою великою кількістю посилок, що їй ледь вистачало сил втримати їх в руках.

– Це тобі, Мармі. Лорі ніколи не забуває послати тобі квіти.

Бет поставила свіжий букет до вази та віднесла у «куточок Мармі».

– А вам, панно Мег, лист і рукавичка, – продовжувала Бет.

Підійшовши до старшої сестри, яка сиділа поруч із матір’ю і підшивала сорочку, вона вручила обидві посилки.

– Нічого не розумію, – сказала Мег, з сумом подивившись на рукавичку. – Чому тільки одна? Адже я забула в Лорі пару рукавичок. Може, ти впустила одну в саду?

– На пошті була тільки одна рукавичка, – рішуче заявила Бет.

– Ненавиджу, коли таке стається. Одна надія, що друга все-таки знайдеться. Ага! А в листі немає нічого, крім перекладу німецької пісеньки. Почерк не Лорі. Напевно, це містер Брук переклав.

Пані Марч глянула на Мег. Нова літня сукня дуже їй пасувала, а ретельно завите волосся надавало красивому обличчю особливої чарівності. Пані Марч дійшла висновку, що старша дочка вже дуже жіночна. А Бет попрямувала до маленької кімнати, де Джо обладнала собі кабінет. Вона йшла туди щоранку після сніданку й присвячувала себе літературній праці.

– Два листи для доктора Джо, книжка, а ще дивний капелюх, який зайняв усю поштову скриньку та стирчав з неї.

– Ох мені цей Лорі! – вигукнула Джо, побачивши старомодного солом’яного капелюха з широкими полями. – Де він розшукав цю реліквію?! Варто було мені сказати, що зараз не носять таких капелюхів, і ось, будь ласка. Він, напевно, думає, що я посоромлюся вдягти його. Дудки! Такі поля прекрасно захищають обличчя від сонця. Обов’язково вдягну, як тільки ми знову поїдемо кататися на човні. Ось тоді Лорі переконається, що мені плювати на моду!

Ну а поки до катання на човні справа не дійшла, Джо вдягла бувалого капелюха на голову гіпсового Платона і взялася за листи. Перший виявився не листом, а запискою. Прочитавши її, Джо дуже зраділа. Ось, що було у листі:

«Моя мила! Я пишу тобі цю невелику записку, щоб сказати, як я пишаюся твоїми зусиллями. Ти справді добре опанувала свій характер. Мені подобається, що ти не хизуєшся своїми успіхами, не журишся через невдачі. Можливо, ти думаєш, що ніхто не помічає твоїх зусиль, але це не так. Пам’ятай, що в тебе є друг, який завжди допоможе тобі у скрутних ситуаціях, тож ти завжди можеш довіряти добре обтягнутій обкладинці твого путівника. Я також бачу, що твої зусилля починають приносити плоди. Тож продовжуй, моя люба, терпляче й сміливо йти твоїм шляхом.

Ніжно любляча тебе

Мама».

– Ох, мамо! Дякую тобі за цього листа, це справді допомогло! Постараюся не розчарувати тебе, а якщо я надто втомлюся, певна, ти мені допоможеш.

Поклавши голову на руки, Джо впустила на мамину записку кілька щасливих сліз, бо вона думала, що ніхто не бачив і не цінував її зусилля, а вона ж так старалася бути хорошою. Те, що дорога тобі людина все бачить та цінує, виявляється дорожче за золото! Джо охопили сильні почуття, оскільки вона дуже старалася опанувати свого диявола, свого Аполліона[22]. Тож вона вклала листа до внутрішньої кишені своєї сукні, і лише тоді згадала про ще один конверт.

У ньому було послання від Лорі, написане його розмашистим почерком.

«Вітаю тебе, Джо!

Завтра до мене приїдуть кілька хлопців і дівчат – англійців, тож, якщо погода сприятиме, я маю намір відправитися на Великий луг. Там я розіб’ю наметовий табір. Ми переправимося всією компанією на човнах, пограємо в крикет[23], а потім розпалимо багаття й, за прикладом справжніх кочівників, приготуємо собі їжу. Мої гості – чудові. Вони обожнюють пригоди, отже, нам буде весело. Пан Брук відправиться з нами й буде стежити, щоб хлопчики чогось не накоїли. За дівчатками наглядатиме Кейт Вон. Мені дуже хочеться, щоб ти та твої сестри вирушили з нами. І Бет нехай обов’язково їде. Скажіть їй, Джо, щоб вона не соромилася: тут всі свої, і можна почуватися абсолютно вільно. Про їжу та інше навіть не думайте, це моя турбота. Єдине, що від вас вимагається, – взяти участь у пікніку.

Маю бігти у справах,

навіки твій Лорі».

– Оце так! – у захваті вигукнула Джо й кинулася до вітальні, щоб поділитися новиною з Мег.

– Мармі, нам обов’язково потрібно поїхати, – почала вона вмовляти пані Марч. – Не можемо ж ми кинути