Данило Галицький - Тарас Орлик

– Давай, Андрію, – спокійно, майже лагідно мовила Анна. – Я вип’ю.

Він усміхнувся жалюгідною, розгубленою усмішкою і підніс до її губ чашу.

– Прощай, – сказала вона. – Усі прощайте.

Трохи вина пролилося мимо її мляво розтуленого рота: усе-таки руки в Андрія здригнулися.

Данило повернувся на четверту добу, провівши в сідлі всю ніч і весь день. Вороного коня загнав до смерті, іншого, змінного, роздер шпорами так, що конюхи тільки головами хитали.

– Анно! – скрикнув. – Анничко! Серденько моє! Сонечко ненаглядне!

Припав до мертвого тіла, не помічаючи важкого духу, що скупчився в каплиці. Там було безліч квітів польових, м’яти, полину, але смерть переборювала все живе. Так було завжди.

Сини і дочки обступили князя, заговорили тихо, умовляючи; їм було легше вже, вони своє відплакали. Поки сумували всі разом, далекі родичі і бояри, що стояли біля стін, зберігали гробове мовчання. Хіба хто-небудь схлипне або висякається в рукав. Та ще немовля десь неподалік надривалося, не вгамувати. Грудей, видко, вимагало. Жити хотіло. І від крику його присутність смерті відчувалася ще гостріше.

Данило підвівся, повів навколо червоними очима, що нічого не бачили:

– Що ж ви, га? Не вберегли мою кохану, серденько моє! Як ви могли? Не буде іншої такої, як Анничка!

Блідий, як сама смерть, Андрій Гаврилович оступився, зачепив плечем оклад на стіні, схопився за нього, не даючи впасти.

– До сестри в Галич їздила, – доповів Доброслав протяжно. – Може, з’їла щось несвіже, а може, голкою іржавою вкололася. Сестра злягла від розладу. Княгиня ще жива була, коли за околицею знайшли.

– Але не говорила зовсім, – додав чоловік сестри, розводячи руками. – Дивилася тільки.

– Кращих лікарів до княгині звезли, – заговорили люди навперебій.

– Кров пускали…

– Молилися…

– Священиків з усієї округи скликали…

– Тільки все марно…

– Вона, бідна, все мовчить і мовчить…

– Дихає тільки…

– А потім – все! Померла…

– Серце битися перестало…

– Перестати-таки перестало, – пролунав голос. – Та тільки не саме по собі.

Слова ці були вимовлені неголосно, але тим особливим тоном, який одразу виділяється серед інших голосів, змушуючи до себе прислухатися.

Усі, хто був у каплиці, повернули голови, втупившись у Никодима. Він відірвався від стіни, ступив крок уперед, став прямо, опустивши руки вздовж тулуба.

– Що ти сказав? – запитав Данило у дзвінкій тиші.

– Відкоти рукава Анні. На зап’ястях сліди залишилися. Зв’язали її, перед тим як отруту дати. Силоміць у рот вливали.

– Що ти сказав?! – знову закричав Данило.

Голос його був страшний, погляд – дикий.

– У неї нижня губа обпечена, – сказав Никодим, стоячи там же і так само, як стояв. – І підборіддя. Отрута це. Не було б синців на руках, я б подумав, що отруїлася. Але зап’ястя сині. Обидва.

Князь одним стрибком подолав відстань, що розділяла їх, схопив писаря за груди, струснув.

– Ти звідки знаєш?

– Вигадує, – загули бояри. – Обмовити когось задумав. Стоїть тут, язиком меле! Та хто він такий? Голота, без роду без племені!

Не звертаючи на них уваги, Никодим відповів тільки князю, дивлячись йому в очі:

– Мені Степанида сказала, вона княгиню допомагала обмивати. Я перевірив. Усе так.

– Ну, гляди, якщо збрехав!

Блискаючи очима, Данило метнувся до покійниці, перевірив одну руку, другу. До лиця придивився. Повернувся до людей, відразу подався назад.

– Хто з Анною в Галич їздив?

– Завида, – підказав Доброслав.

– До мене її! – наказав Данило. – Негайно!

– Так пропала вона, – сказав Андрій. – Утекла, мабуть.

– Завиду чоловіки в річці виловили, – заперечив Никодим. – Голова розбита, а сама задушена. Слід тут. – Він провів пальцем по горлу. – Її заодно з господинею вбили.

– Чому ж ти раніше мовчав, коли такий розумний? – попер на нього Доброслав, плюючи, як закипілий самовар.

– Я князя чекав, – спокійно відповів Никодим. – При ньому і сказав.

Данило хитнувся з п’яти на носок, щось обмірковуючи. Ще раз хитнувся, ще. Вчепився Никодиму в плече як кречет лапою. Підтягнув до себе, запитав:

– Знайдеш лиходіїв?

– Обіцяти не можу, князю. Але постараюся. – Никодим спідлоба глянув на бояр, що перешіптувалися, затримавши погляд на Андрієві. – Здається мені, багато часу це не займе.

– Так шукай!

Зціпивши плече писаря, Данило швидким кроком вийшов із каплиці, супроводжуваний дітьми й близькими. Бояри залишилися.

– Ой, молодець! – солодко протягнув Доброслав. – Виведеш, значить, душогубів на чисту воду?

– Якщо буде на те Божа воля, – сказав Никодим і вийшов теж.

Покинули каплицю і бояри, але не роз’їхалися, а зібралися в маєтку Мирослава. Сам він, хоч і приймав гостей, пішов спати рано, сказав, що хворий. Здавалося йому, що як не почує, про що радяться товариші, то не буде причетний ні до чого. Не вийшло. До світанку перевертався старий, проклинаючи той день, коли проти князя пішов. Молитися намагався. Марно. Не чув його Бог. Не хотів чути.

Уранці, заливаючи шлункову виразку холодним кислим молоком, Мирослав дізнався, що вночі взяли вбивцю Анни. Ним виявився не хто інший, як писар Никодим, у якого під час обшуку знайшли перстень з отруйним порошком. Перевірили той порошок на казнокраді, засудженому до смерті. Усе зійшлося.

І опіки на губах страченого залишилися, і здох він не відразу, а кілька годин лежав колодою, піну з рота пускаючи.

Доповіли про те Данилові. Той усю ніч пив з горя, посуд бив, стільці трощив. Погрожував найстрашнішими муками тим, хто отруїв. Почувши про Никодима, одразу протверезів, велів відвести його до в’язниці.

За ним сини ув’язалися, умовили відкласти допит на потім. Анну ховати було пора, вона вже почорніла зовсім, залежалася на цьому світі. Данило повернув на півдорозі, відправився в купальню. Там довго студеною водою обливався, розсіл пив, стогнав, голову обома руками обхопивши. То не похмілля було, а горе тяжке. Сяк-так князь опанував себе, одягнувся у все чисте, чорний плащ накинув, відправився дружину ховати. І був молебень, і було відспівування, і свічки палахкотіли, і плакали жінки, проводжаючи княгиню в останню путь.

Труну опустили в землю. Труну засипали землею. На земляній могилі поставили хрест дерев’яний, подібний до того, на якому Спасителя розіп’яли. Але Спаситель воскрес, а простим смертним цього було не дано.

Прогнавши слуг, Данило дотемна їздив верхи наодинці по бездоріжжю навколо Холма. Чорний плащ вився за ним. Чорна тінь мчала поруч, плутаючись у копитах коня. Чорні ворони похмуро стежили за ним. Чорно було на душі Данила, яка немов перетворилася на могилу.

Подумки він намагався побачити себе збоку… ні, не збоку, а зверху, із-понад хмар. Очима Того, хто невидимий, але бачить усіх і все. Ось він, князь Данило, подібний до комахи, що повзе по землі, нікчемний, маленький, слабкий. Веде війни, укладає союзи, поповнює скарбницю і власні