Данило Галицький - Тарас Орлик

– Батию все одно, якими перстами хреститися, кріпитися або занурюватися. Прийде – всі церкви спалить, і ваші, і наші. Чи готує Інокентій похід проти Орди? Якщо так, то обговорімо. А з церковними премудростями своїми завітайте до мого митрополита, йому це якраз по чину.

Легати образилися, до митрополита не поїхали, відбули на батьківщину з кислими фізіономіями.

– Чи не дуже ти круто з ними повівся, батьку? – запитав Лев, який дедалі охочіше вникав у державні справи.

Світлі кучері його з віком потемніли, стали жорсткіші, та й сам спадкоємець не був м’який. Від звички супитися між бровами глибока зморшка пролягла; рот без усмішки; світлі очі холодні.

– А ти як би вчинив на моєму місці, сину? – відповів Данило запитанням на запитання.

– Я, мабуть, не став би заперечувати проти єдиної церкви, – сказав Лев, поміркувавши.

– Я б також. Але той, кому влада дана, зобов’язаний не тільки на свої бажання зважати. Народ звик до православ’я, йому католицизм як кістка в горлі. А нам усім разом з Ордою воювати. Потрібен нам розкол? – Данило почекав відповіді й усміхнувся. – Ти кажеш, що ні, і я кажу, що ні. Папа далеко сидить, далі від туфель своїх не бачить. А ми тут, на передньому краю. Мужиків своїх скривдимо – з ким залишимося? Ченців у дружину запишемо?

Тугодум Лев помовчав, обмірковуючи батьківські слова, а потім засміявся. Мабуть, уявив собі воїнство в чернечих рясах, з хрестами навпереваги. Сміх його обірвався так само раптово, як і почався. Повеселившись трохи, Лев вирішив, що вчинив святотатство, і тепер картав себе за це.

Данило теж поспішив змінити тему.

– Мати сниться тобі? – запитав він.

– Ні, – похитав головою Лев. – Жодного разу. Уже я просив її, просив – ніяк. Думаю, чи не розгнівив я чимось матінку?

– Ні, синку, – сказав Данило з незвичною ласкою в голосі. – У неї там зараз митарства свої, їй не до нас. Потім неодмінно з’явиться, хоч уві сні, хоч тінню.

– Чому вбивцю досі не стратив?

– А за що йому такий подарунок?

Лев подивився батькові в очі й побачив там щось таке, що змусило потупитися навіть його – людину не боязкого десятка.

– Цей писар, – сказав він, – навіщо йому було вбивати матір? Що вона йому зробила?

– Спершу я сам не розумів, – зізнався Данило, – а потім Доброслав розтлумачив. Ось, приміром, Никодим під час моєї відсутності поліз до Анни, а вона йому відмовила і мені розповісти пригрозила. Що йому залишалося? Бігти? Та йому в мене і пошана, і хліб, і дах – усе задарма. Він і надумав, підлий, від Анни позбутися, щоб місце тепле собі залишити.

Князь ударив кулаком по столу. Лев, який сидів навпроти, здригнувся від несподіванки.

Вечоріло. Їхні постаті, освітлені західним сонцем, були пофарбовані в червоне і чорне, ніби горіли в напівтемряві великого низького залу. Вогонь і попіл, початок і кінець, молодість і старість.

– І все ж звелів би ти його стратити, батьку, – невпевнено сказав Лев.

– Сам вирішу, без твоїх указівок! – зрозумівши, що така різкість могла вразити самолюбство сина, Данило пом’якшив голос. – Нам зараз не про Никодима думати треба, Леве Даниловичу. Час біжить швидше від води дощової. Союз кувати потрібно, щоб щит перед Ордою виставити. Поїдеш зі мною в Унгвар, угрине місто? Там король Бела буде, обговоримо, що і як.

– Таж угри на нашу землю зазіхають!

– То справа давня. Тепер їм би свої межі зберегти в цілості й схоронності. То їдеш, сину? Данило запитально підвів брову. Лев рішуче кивнув:

– Їду, батьку.

Сказано – зроблено. Через день, на світанку, півсотні вершників виїхали з Галича і попрямували на захід. Їхати верхи треба було майже триста верст, до того ж велика частина шляху пролягала через рідну Галичину, тому нічого зайвого із собою не брали. Супроводжував князя і його сина Діонісій із двадцятьма кращими ратниками своєї тисячі. Серед інших були слуги, конюхи, єпископ Митрій, новий радник Юрій Вишгородський та інший корисний люд.

Дорогою Данило був жвавий, багато говорив про майбутнє Русі.

– Бачиш, сину, – міркував він, – перше Київ був пупом наших земель, а тепер ординці дедалі більше витісняють руських на захід. На місці колишньої Русі нині Тартарія, Московія і така інша тарганія. Вони православними себе називають, а самі рабство в себе завели, царів на трони посадили, Батию данину збирають.

– І що буде? – хвилювався Лев. – Повернемо ми своє назад?

– Це навряд.

– Чому?

– Щоб силами з Ордою зрівнятися, роки знадобляться, а може, й століття. На той час у краях тих житимуть люди з обличчями слов’ян, але з мізками ординців. До чого вони нам? Ні, уже краще без них.

– А землі? – запитав Лев.

– Чим більше земель, – відповідав батько, – тим більше військ потрібно для захисту меж. А їх годувати-поїти треба, за рахунок тих же земель. Чи не краще зробити скорочення? Без орачів, звичайно, нікуди не дітися, проте ж ремесла і торгівля в стократ більше доходу дають.

Так, розмовляючи про те про се, не помітили, як дісталися на третій день шляху до мальовничої гірської долини уздовж річки Латориця. Там стояло поселення Свалява, за яким закінчувалися володіння князя Данила. Подивившись на сонце, що підбиралося до зеніту, він дозволив зробити привал на годину, але не більше. В Унгвар треба прибути до заходу сонця. Дружина князя була занадто мала, щоб давати нічний бій розбійникам, які нишпорили гірськими дорогами.

Поки Данило спочивав у прохолодному кам’яному будинку боярина Івася Засічного, його син із кількома ратниками вирушив подивитися місто, та й пропали. На майдані біля колодязя побачив Лев чорнооку красуню з тугими грудьми, які ледве утримував корсет у межах пристойності. При ній була купка кольорових картинок із зображеннями королів, блазнів, демонів і навіть скелетів. Спритно змішуючи їх, запропонувала красуня розповісти Леву його майбутню долю.

Погодившись, він дізнався, що її звуть Лолою і що пальці її вкрадливі й гарячі, тому що для точності пророкування ворожці знадобилося потримати його долоню у своїх руках. Він не дуже добре зрозумів, про що вона говорила. Точніше, зовсім не зрозумів. Якась далека дорога… щаслива зірка… тривога на серці… підступність, зрада. Усе це були порожні слова. Лев не вірив у пророцтва. Навколишній світ звузився, уміщуючи лише Лолу з її смоляними кучерями, напівголими грудьми, крихітними туфельками, що визирали з-під яскравої спідниці.

– Хочу тебе, – палко шепнув у її вухо з відвислою під вагою сережки мочкою. – Веди мене до себе. Я багатий, грошей дам.

– Покажи гроші, – зажадала Лола.

Лев сунув