Данило Галицький - Тарас Орлик

– Я тебе знаю, – сказала. – Ти Доброслав. А ти Гліб, – вона подивилася на іншого. – Біжіть до князя, падайте йому в ноги, кайтеся. Ще не пізно.

– Пізно, княгине, – сказав Доброслав, наступаючи їй на живіт з такою силою, що з неї потекло. – Тягніть її вниз.

Раптом виявилося, що горище повне люду. Сопучи, штовхаючись, заважаючи один одному, слуги підняли Анну і понесли її до відкритого люка. По дорозі вона звивалася, як спіймана гусениця, але все було марно. Її кинули вниз на підставлені руки, затисли рот, поволокли далі. Найприкріше, що Андрій був присутній при всьому цьому, але не сказав жодного слова на її захист. Йому було важливіше виправдатися самому: Анна бачила це по його зігнутій спині і винуватим рухам рук. Доброслав, слухаючи його, лише хмурився і кусав вуса.

Слуги посадили Анну на крісло в трапезній, прив’язали руки рушниками до підлокітників. У рот їй запхали зім’яту ганчірку. Вона спробувала крикнути, але видала лише глухе мукання. Це був кінець. Анна розуміла, що дороги назад у бояр немає. Полонивши дружину князя Данила, вони спалили за собою мости. Отже…

«Ось і смертонька моя прийшла – промайнуло в голові. – І заслужено. Покарав Господь за гріхи. Чим виправдовуватися стану на Страшному Суді? Коханням? Так це не кохання було, а блуд один. Правильно Степанида говорила. Потрібно було не тіло слухати, а серце. Ох, запізно, запізно! Все на плотські втіхи проміняла: чоловіка, сім’ю, гідність. А з чим залишилася? Із порожніми руками і порожньою душею. В обмоченій сорочці, з кляпом у роті. Так і задушать. Або втоплять?»

Анна намагалася зрозуміти, про що говорять люди, які вирішують долю, але нічого конкретного не чула й не бачила. У вухах безперервно звучало: «Кінець, кінець, кінець». Очі застеляли гарячі сльози, а в цьому слізному тумані пропливали милі образи синів і дочок. Вони дивилися на матір з жалем і болем, ніби прощаючись.

«Розв’яжіть! – захотілося кричати Анні. – Я нічого нікому не скажу! Робіть із Данилом що хочете, а мене відпустіть!»

Замість благання вийшли якісь надривні, невиразні звуки. Але це навіть добре було, тому що Анна не мала права обмінювати своє життя на чоловікове. Він завжди дбав про неї, плекав, голубив. Вона була лише плоттю від плоті його. А хіба може зраджувати людині його нога, рука, голова? Якщо так, то рубати їх треба.

«Нехай убивають, – вирішила Анна. – Більше жодного слова не скажу».

Вона хотіла заплющити очі, щоб не бачити ненависних бояр, які нахабно розглядали її коліна, але розплющила очі ширше. У кімнату втягли Завиду, що відчайдушно борсалася. Виявляється, вона зрозуміла, що справи кепські, і спробувала втекти крізь собачий лаз під огорожею, але застрягла, і її впіймали. Вислухавши все це, Доброслав махнув рукою:

– Кінчайте її!

Ті двоє, що стерегли двері в трапезну, накинулися на Завиду, що верещала в пов’язці на роті. Один заломив їй руки, другий двічі вдарив головою об підлогу, намотав на шию косу і став душити. І хвилини не минуло, як усе було скінчено. Кати випрямилися над мертвим тілом і подивилися на Анну. Усередині неї все перевернулося.

– Не треба, – зупинив їх Доброслав. – З нею по-іншому вирішимо.

– Ідіть геть, пішли геть! – замахав руками Андрій.

Він усе ще не оговтався від страху за власну шкуру і щосили намагався догодити спільникам. «Ось, із ким ти зв’язалася, – сказала собі Анна. – Дивись, на яку нікчему Данила поміняла».

Вона заплакала. Її звільнили від кляпа, стали питати, чи не князь підіслав.

– Та що ви, що ви! – знову заметушився, замахав руками Андрій. – Вона до мене, як кішка за сметаною внадилася. Дурна баба. Одним місцем здатна думати. Причинним.

– А ось ми зараз з’ясуємо, – пообіцяв із загрозою рудий Молибог, закочуючи рукави і наближаючись до зв’язаної полонянки.

Анна перестала плакати, з ненавистю дивлячись у його жовті, вовчі очі.

– Не бий її, – розпорядився Доброслав. – Не можна, щоб на покійниці синці залишилися.

– Покійниця? – стрепенувся старий Мирослав. – Та ви що, браття? Схаменіться! Не бувати цьому.

– Сам одумайся, – злісно сказав Доброслав. – Адже знаєш, що з усіма нами зроблять, якщо правду буде викрито. Маєток відберуть, сім’ї по світу пустять, усім знесуть голови. Не можеш дивитися – іди, старий. А втручатися не смій!

Він сковирнув яхонт на персні, висипав звідти кілька білих зерняток у порожню чашу, хлюпнув вина. Владно подивився на побілілого Андрія:

– Бери. Твоя помилка – тобі й виправляти. Умов княгиню випити. Так для всіх краще буде.

Прийнявши чашу, Андрій нерішуче потоптався на місці:

– Що потім, Доброславе? Як пояснимо, чому її в мене знайшли?

«Кажуть про мене, як про мертву, – подумала Анна. – Не попрощатися мені з вами, діточки, не покаятися перед тобою, Даниле. Пробач, якщо зможеш!»

Тим часом Доброслав говорив як про вирішену справу, просту і буденну.

– Княгиня потайки прийшла? Потайки і виведи. Залиш біля будинку сестри, на задвірках. З нею від отрути правець станеться. Уже нічого не скаже, а до заходу віддасть Богу душу. Хвороба смертельна напала. Кров згустилася, перестала текти по жилах. – Доброслав підштовхнув Андрія до Анни. – Сміливіше, хлопче. Зумів нашкодити – зумій прибрати.

– А якщо вона того… отямиться? – подав голос Спиридон, смикаючи себе за зовсім м’яку, ще пухнасту бороду.

– Отрута надійна, не раз випробувана, – заспокоїв його Доброслав. – Я із цим заповітним перснем ніколи не розлучаюся. Корисна штука.

– Пригадую, твій старший брат торік від правця простяг ноги, – бовкнув Кіндрат Федорович, який, поки інші вирішували долю бранки, з’їв наодинці цілий пиріг з маком.

– Я ж тебе не питаю, чому дружина твоя раптом повіситися надумала! – розлютувався Доброслав.

– Досить лаятися, браття! – гримнув Мирослав, пристукнувши важкою патерицею. Не час і не місце.

– Тебе ж начебто відпустили, – повернувся до нього Ратобор. – Чому не пішов?

– Спільна справа – спільний гріх. Будемо разом кров’ю пов’язані.

– Крові не буде, – запевнив його Доброслав. – Розпочинай, Андрію.

Мирослав винувато глянув на Анну, не помічаючи, як каламутна стареча сльоза стікає по його щоці. Вона подивилася на коханця, що наближався. Брови й повіки його безперестанку сіпалися, але руки, що тримали чашу, не тремтіли. А ще Анна помітила, що губ у нього не стало зовсім – зрівнялися з кольором блідого обличчя. «Я ще жива, а він помер уже», – осінило її. Усе раптом зробилося чітким, як сонячного ранку, коли відчиниш вікно і охопиш поглядом весь світ.