Данило Галицький - Тарас Орлик

Але Никодим зустрів її радо, узяв за руку, посадив за стіл, із гордістю показав на недописану сторінку:

– Ось, дивись, літопис князівства Галицького пишу. Бачиш, як заголовні букви виводити навчився? Не гірше від справжнього художника.

– Так, гарно, – погодилася Степанида, удаючи, що милується буквами.

Грамоти вона навчена не була, а тому будь-якою писаниною цікавилася не дуже.

– Але ти ж не за цим з’явилася? – Никодим очікувально заглянув їй в очі. – У тебе щось сталося?

– Не в мене, – зітхнула Степанида.

– Що ж, розповідай.

Никодим сів зручніше, даючи зрозуміти, що готовий уважно слухати. Пом’явшись, Степанида повідала йому про свою головну тривогу. Він схопився, схвильовано заходив по кімнаті, примовляючи:

– Ой, лихо, лихо!

– Сама знаю, що лихо, – сказала Степанида, повертаючи голову, щоб не випускати його з поля зору. – Ти порадь щось. Як княгиню від ласолюба відлучити? Ти ж людина досвідчена.

Раптом Никодим почервонів так, що це було помітно навіть у сутінках приміщення.

– Немає в мене жодного досвіду в цих справах, – зізнався він.

– Ти що?! – Степанида схопилася пальцями за щоки, наче почула щось жахливе.

– Так вийшло. – Никодим розвів руками. – Мене ще хлоп’ям в монастир віддали. Потім писати вчився, науками різними займався. Не до жінок було. Так і звик.

– Так ти в нас нецілований? Хочеться ж, мабуть?

– Я божий чоловік. На грішне не ласий.

Степанида недовірливо примружилася. Вона вже й забула, навіщо прийшла. Зізнання Никодима в цнотливості цілком захопило її думки. Але він вважав за краще повернутися до початкової теми.

– Не знаю як, але ти мусиш зробити все, щоб ніхто зі слуг і словом не прохопився, – сказав він Степаниді. – Від цього може бути велика шкода не тільки подружжю князівському, а й усій нашій землі.

– Як це? – не повірила вона.

– Якщо почують інші правителі, що про Данила нашого подумають? Е, скажуть, не може з дружиною впоратися, так як же державою править? Слабкий князь Данило, нічого з ним рахуватися.

– Але ж і правильно, – погодилася Степанида, пригнічено хитаючи головою.

– Я й кажу. Ох, Анно, Анно, що ж ти коїш!

– Я говорила з нею, Никодиме. Просила за розум узятися. Мені здалося, вона до моїх слів прислухалася. А потім знову за старе. Як із ланцюга зірвалася! Повітря-то нині п’янке. Від нього не тільки кішки з собаками дуріють. – Степанида грайливо підморгнула. – Тобі хіба не хочеться?

– Облиш це, – сердито сказав він. – Про справу думай. Попередь слуг, що тому, хто прохопиться, не минути лиха. Скажи, Данило не потерпить такого поруч. Позбудеться всіх, хто про його ганьбу знає. Або місця позбавить, або голови.

– Це ти розумно придумав, – погодилася Степанида. – Ніхто не захоче в немилість потрапити.

– От і добре, – кивнув Никодим. – Сподіватимемося, що все обійдеться. Князю зараз ох як ясна голова потрібна. Адже він ярлик Батиїв спалив.

– Як? – чи то злякалася, чи то захопилася Степанида.

– А ось так. Узяв грамоту – і в грубку.

– І що тепер?

Никодим помовчав, розмірковуючи, чи не даремно він відвертий із ключницею. Але вона викликала в нього довіру. Крім того, іноді потрібен хтось, із ким можна поділитися сокровенним.

– Буде війна з проклятою Ордою, – сказав Никодим, задумливо торкаючись волосся, що відросло до плечей. – Данило з Васильком поспішають приготуватися.

– Війна, – пробурмотіла Степанида. – Адже їх тьма, прірва. А наших зовсім мало.

– Це як подивитися. Ми на своїй землі, у нас все під боком. Тартарам усю зброю і добро доведеться возити. Доріг і стежок не знають. Навколо кожної фортеці багато тисяч своїх покладуть. – Тут Никодим знизив голос і покосився навсібіч, хоча поруч не було нікого, хто міг би їх чути. – Ми починаємо будувати нові фортеці. У Карпатах. На той випадок, якщо відходити доведеться.

– Борони Боже! – вигукнула Степанида.

– Думаю, до цього не дійде. Данило з Васильком знову війська перекроюють. У тартарський спосіб. Деякі премудрості Данило в Сараї підгледів, дещо я підказав. Будемо відтепер, як в орді, постійні дружини утримувати.

– І в мирний час? Це ж витрати які.

– Хто сильний у мирі, той і на війні перемагає.

– Сам додумався? – запитала Степанида з повагою.

Никодим знизав плечима і усміхнувся:

– Хто знає? Спало на думку, я і сказав. Мудрі думки, вони в повітрі витають.

– Як мухи, чи що?

Степанида розсміялася, уявивши собі таку картину.

– Сама ти муха! – розсердився Никодим. – З нею серйозно, а в неї тільки смішки в голові.

– Я жінка весела. І добра. Це я до того, що якщо ти в мене чогось попросиш, то не відмовлю.

– Чого попрошу?

– А чого хочеться.

Здогадавшись, на що натякає Степанида, Никодим зніяковів і мало не силоміць виставив її за поріг.

– Дурна баба, – підсумував він і сів за літопис.

Він знав, як багато змін відбувається навколо, і квапився записати все, чого був свідком.

XI

Не мине чаша сія…

Сади навколо Галича відцвіли, ниви рясно зазеленіли, річка Лукава повернулася у свої береги і місцями так обміліла, що вільно переходь убрід. Наближалися жнива; удень можна було застати вдома хіба що малих дітей, калік і немічних старих. Хто не в полі працював, той городи прополював, воду носив або худобу пас. А ще багато хто будувався, споруджуючи і цілі хороми, і хатки, що трохи більші від куреня.

Спекотного травневого полудня, коли повітря було так насичене квітковими ароматами і сюрчанням коників, що загусло до киселевого стану, ніхто не звернув уваги, як у місто поодинці з’їжджаються вельми знатні і багаті люди, які, щоб не привертати до себе уваги, прибували без почту, а тільки з одним-двома помічниками.

То були не найбільш родовиті, проте, мабуть, найбільш честолюбні бояри Галичини й Волині – суворий Ратобор, рано облисілий Спиридон, рудобородий Молибог, зовсім старий Мирослав, молодий ще Спиридон, огрядний Кіндрат Федорович із Пониззя, карликовий Гліб Лукич із Бакоти, навіть кілька чернігівських дворян, що з’явилися нібито для того, щоб підтримати товаришів, а насправді мріють про те, як би відрізати собі якнайбільший шматок чужого пирога.

Останнім прибув Доброслав Судач – головний суперник Данила в боротьбі за владу. Він давно каламутив воду, але тепер був налаштований скинути або знищити Данила. Багато води сплило з того дня, коли князь вивернув йому палець у присутності всіх бояр, але Доброслав досі стікав жовчю від самої згадки про раду. Просили тоді князя не доводити Батия до гніву, а той не послухався. Виданий йому ярлик спалив, гінцям ханським голови морочить, обіцяючи виплату данини, яку ніхто навіть