Данило Галицький - Тарас Орлик
Тільки Анні було все одно. У ті дні, коли Андрій кликав її до себе, вона була в нестямі від щастя і втрачала здатність міркувати. Коли ж доводилося ночувати самій, княжна роздягалася догола і перекочувалася по ліжку, цілуючи подушки, обіймаючи їх і шепочучи їм ласкаві слова: «Боярине мій… милий мій… Андрію, Андрійчику, Андрію…»
– Ох, пропаде безсоромниця, – бідкалася Завида, яка свого часу сама ж і підбивала господиню на гріх.
– Учора повернулася вдосвіта, а на шиї… ось тутечки – мітка любовна… І губи запеклися, як від лихоманки. Куди ж це годиться? Адже княжна, а не гуляща якась, прости Господи!
Дворові дівки з тітками охали, ахали, хитали головами, а очі в них аж блищали, ніби їм теж солоденького перепадало. Тільки нова ключниця Степанида нічого не говорила, хмурилася, губи покусуючи. Але одного разу, коли Завида вийшла із вбиральні, ключниця перегородила їй шлях, підперла боки кулаками і впевнено сказала:
– Не поспішай, красуне. Поговорити треба.
– Чому надворі? – примхливо здивувалася Завида.
– Щоб ніхто не бачив, – спокійно пояснила Степанида. – Ось поб’ю тебе, волосся висмикаю, а потім відмовлюся. Скажу: впала п’яна Завида, браги напившись.
– Та як ти смієш!
– Смію, дівко, смію. У мене Даниловий перстень на пальці, а ти, кажуть, не в пошані в нього.
– Так немає його тут! – Завида теж узялася у боки й витягла шию, ніби куниця, готова вкусити. – І невідомо ще, чи повернеться з далеких країв.
– Відомо, – відрізала Степанида. – Скоро вже. У тебе і синці зійти не встигнуть.
– Які синці?
– Які я тобі наставлю, якщо рота не заткнеш.
Завида відскочила.
– Та я що, я нічого, – швидко заговорила вона, вирішивши, що сьогодні ж наскаржиться на ключницю Анні. – Княжна мені як рідна, хвилююся я за неї.
– Ти краще за себе хвилюйся, – спокійно порадила Степанида, підступаючи впритул.
– Адже я можу не тільки пику попсувати, а в яму вигрібну занурити.
– Без року тиждень у нас, а вже як загордилася, – забурмотіла Завида, задкуючи.
– Прийшла – тихше води, нижче трави. А тепер вчити мене надумала?
– Ще й не починала вчити. Почну – пізно буде.
– Відчепися від мене, дурепо сільська!
Верескнувши для остраху, Завида кинулася вперед, маючи намір розминутися з ключницею у вузькому проході з вбиральні на задній двір. Проскочити-то вона проскочила, однак далеко втекти не встигла. Піймавши служницю за косу, Степанида підтягла її до себе і низьким, загрозливим голосом вимовила:
– Дивись у мене, красуне. Скаржитися побіжиш – кінець тобі. Княжні розповім, як ти її в двірницькій обмовляєш. Вона тут же від тебе позбутися захоче, щоб ти язик не розпускала. – Степанида відштовхнула від себе так, що Завида оступилася з дерев’яного настилу, забруднивши гарні валяночки в непросохлому бруді відлиги. – А тепер іди і пам’ятай нашу домовленість.
– Не було жодної домовленості! – пискнула Завида.
Степанида знову зловила її – на цей раз за вухо – і прошипіла:
– Тепер є. І не дай Боже її порушити!
Роздуваючись від злості, ніби бджола, відпущена на волю, влетіла Завида до терему і довго бігала зі світлиці в світлицю, придумуючи, як якомога болючіше вжалити кривдницю. Але, трохи заспокоївшись, вирішила до княжни не звертатися, притримати отруту при собі. Степанида мала рацію: поскаржившись, Завида ризикувала втратити не тільки місце, а й язик. Княжна Анна жорстокою вдачею не славилася, однак від половецьких предків їй дістався характер гарячий, неприборканий. Розлютиться – пожежа, а не дружина. Навіть сам Данило злегка побоювався її в такі моменти.
«Гаразд, – вирішила про себе Завида. – Помовчу поки. Але спостерігати мені Тетеря погана не заборонить. А я дівка гострозора, усе помічаю».
Утім не треба бути якимсь особливо спостережливим, щоб проникнути в таємниці княгині Анни. Вона виказувала себе кожним поглядом, кожним жестом, кожним подихом. Кілька днів ходила по будинку знесилена, усе у неї падало з рук, а потім раптом засяє, помолодшає, велить купати себе в молоці або мазями пахучими натирається. Це означає, що молодий боярин Андрій Гаврилович знову у свої Холмські хороми приїхав і знак подав.
Іти до нього було недалеко, особливо якщо не за ворота виходити, а у вузеньку хвіртку біля південної дозірної башти прослизнути. Так і шмигала, переодягнувшись і обличчя хусткою кутаючи.
Челядь Андрія впускала її без звуку, кланяючись з тямущими усмішками. Господар їхній гарний був і невтомний, як племінний жеребець, тому чужі дружини до нього постійно бігали. Анна теж знала про це, мучилася від ревнощів до судом, проте терпіла. Солодкі їй були ці муки любовні. Хотілося їй, щоб терзав її Андрій, як сокіл – голубку. Він із нею не церемонився. І словом образливим міг назвати, і обійтися грубо, і випровадити з дому, на важливі справи пославшись.
Розумів Андрій, що цим він горду княгиню міцніше будь-яких інших кайданів тримає. До смирення, ласки і шанобливого поводження вона звикла, а таке звернення було для неї новиною. Їла-їла солодкі пироги з киселем, аж ось до солоного і перченого дорвалася: не відтягнеш. Усіх до новизни тягне, до чогось незвіданого. Так і Анна. Прикипіла до кривдника всім серцем, усім тілом.
Боярин Андрій став для неї начебто господарем, що собаці стусани дає, але зате потім погладить, приголубить, до ложа свого допустить. Хоч волів він брати княгиню не так на простирадлах шовкових, а на шкірі ведмежій, що в спальні лежала. Або, припустімо, на лавці. А то й стоячи, якщо така примха на думку спаде. У цьому полягало його основне задоволення. Гризе йому Анна вухо або груди цілує, а він ні на мить не забуває, чия вона дружина. І, отримавши своє, неодмінно заведе розмову про князя Данила. Мовляв, якщо і доїхав він до Орди, то несолодко йому там, бідному. Шкода Андрію князя. На чужині його Батий принижує, а на батьківщині дружина його зраджує.
– Може, розлучитися нам? – запитує Андрій, руки за голову закинувши. – Як думаєш, Анно?
– Що ти, що ти! – злякається вона, притискаючись до його сильного, байдужого, ситого тіла. – Як я тепер без тебе? Любий ти мені дуже, Андрійчику.
– Гаразд, там видно буде, – скаже він, позіхне і відвернеться спиною.
Так і
