Данило Галицький - Тарас Орлик

І ось суддя вдарив калаталом у мідний диск, закликаючи першу пару в коло.

– Ну, пішов я, браття, – промовив Твердозуб, швидко скидаючи із себе все, крім білизни.

– Сорочку теж знімай, – сказав Тарас діловито. – Інакше за комір або рукав схоплять так, що не вирвешся. Тартари, он, маслом намащені, щоб із рук вислизати. Але й ми не дурні. Ось тримай. – Він простягнув миску з топленим баранячим салом. – І боротися зручніше, і тепліше. З Богом.

– З Богом, – зітхнула вся та невелика ватага, яка бажала перемоги Твердозубу.

Статурою він програвав силачу, що вийшов проти нього з поголеною головою і міцним, як у тура, загривком. Лише справжні знавці оцінили жилаву фігуру Твердозуба гідно. Бритоголовий тартарин це зробив, бо не кинувся в бій відразу, а почав кружляти по шкурах, удаючи, що збирається то вдарити супротивника в гомілку, то схопити його за руку. При цьому він затримувався там, куди сягало тепло від вогню, змушуючи Твердозуба мерзнути на протилежному краю кола. Глядачі, що зрозуміли хитрість свого одноплемінника, затягли переможну пісню з таким простим і повторюваним мотивом, що його змогла б повторити і дитина.

– Не дозволяй йому гратися в кота-мишки! – крикнув Діонісій, склавши долоні ковшем. – Насідай, хлопче! Не давай лисому спуску!

Твердозуб, не довго думаючи, перейшов у наступ. Бритоголовий хотів зустріти його ударом бичачої голови, однак був захоплений за товсту шию, піднятий і кинутий на землю. Доторкнувшись колінами хутра, він спробував підвестися і продовжити двобій, користаючи з мовчання судді, який на момент «осліп», щоб не помітити перемогу чужака. Тоді Твердозуб підсік ноги бритоголового, перекинувши його на бік. Суддя неохоче вигукнув: «хо», визнаючи поразку єдиновірця.

Князь Данило встиг помітити жах, що відбився на круглій фізіономії бритоголового, якого тут же оточили воїни і погнали подалі від людських очей, наносячи удари тупими кінцями списів. Натовп, що утворив коридор, проводив невдаху злісними вигуками. Щойно його одностайно вітали, а тепер так само одностайно відсилали на страту. Він не виправдав очікувань, життя його стало дешевше від верблюжого гною.

«У цьому їхня сила, у цьому й слабкість, – раптом зрозумів Данило. – Вони сильні тільки доти, поки рояться, як бджоли. Але нічого не варті поодинці. За них усе вирішує той, хто головніший. Без наказу ватажка вони й кроку не ступлять. Не буде його, і бери їх голими руками».

За роздумами Данило не помітив, як на овечу підстилку вийшла друга пара. Ординець, волохатий і коротконогий, нагадував здибленого ведмедя. Пересувався він, низько нагнувшись, ледь не торкаючись лапами землі. Потім раптом кілька разів підстрибнув і заревів, б’ючи себе кулаками в груди. Сохатий здригнувся – це було видно по його блідих щоках, від яких відхлинула кров. Він здався і визнав поразку ще до того, як тіла борців з глухим стуком зіткнулися в центрі. Людина-ведмідь відчула це. Не вдаючись до хитрощів, він просто обхопив торс противника і став стискати, крекчучи від натуги.

– Борись! – кричали прихильники Сохатого. – Не піддавайся! По вухах бий … по очах!.. Кусай, гризи!

Усе було марно. Сохатий нікого не чув, нічого не розумів та й не бачив, мабуть. Данило відчув, як мурашки біжать по хребту, коли помітив, як з очей бідолахи бризнули криваві сльози. Тартарин вже не просто стискав його трохи нижче грудної клітки, а тримав у висячому положенні, не дозволяючи знайти опору ногами. Сохатий схлипнув, давлячись чорною кров’ю, що хлинула з горлянки. Людина-ведмідь заревіла, напружуючи могутні руки, товщиною з ногу суперника. Пролунав тріск, ніби берестяну коробку проломили. Коли Сохатий був кинутий на підстилку, його руки і ноги швидко-швидко посмикувалися, але це були рухи не живої, а мертвої істоти. Так тремтить і здригається розчавлена комаха, що вже втратила зв’язок з цим світом.

Натовп зустрів перемогу свого героя такими несамовитими криками, що, здавалося, небо ось-ось упаде на землю.

Данило запитливо подивився на Тараса, очікуючи побачити на його обличчі сліди розгубленості або страху. Нічого подібного. Останній руський борець зберігав незворушний спокій, немов те, що відбувається, його не стосується. Відчувши на собі погляд князя, він ледь помітно кивнув і навіть мовби усміхнувся. Данило не знав, чи вистоїть Тарас у поєдинку, але твердо зрозумів одне: перед ним стоїть справжній герой. «Будеш сотником або тисячним, – вирішив про себе князь. – Тільки не підведи. Тепер уся надія на тебе».

Тарас, немов читаючи думки князя, знову нахилив і підвів голову. Його очі дивилися твердо й рішуче. Він міг переоцінювати свої сили, але це було краще, ніж якби він тріпотів в очікуванні двобою.

А він мав бути, ох, нелегкий!

Третій батир був тим самим однооким і одновухим аваргом, що двічі удостоювався титулу «лева». Начебто не велетень, але, оцінивши міць його м’язів, глядачі видали довге, шанобливе «Ооо!»

Ступивши в коло, він кілька разів стрибнув з однієї ноги на другу, а потім повернувся до суперника спиною і дзвінко поплескав себе по опуклих сідницях. Над ареною пронісся регіт, подібний до гуркоту грому.

Усі стихли, коли Тарас, скривившись, видав непристойний звук. Глядачі не почули, а радше вгадали це по рухах його губ. Якби не воїни, які виставили перед собою щити і списи, то Тараса розірвали б на шматки. А він стояв, як кам’яний, і навіть не робив спроб ухилитися від кинутих у нього грудок снігу і кінських кругляків.

Одноокий показав на нього товстим, кривим пальцем. Потім провів цим же пальцем собі по горлу, даючи зрозуміти, що має намір відірвати Тарасу голову. Усі, навіть найбільш галасливі, притихли, боячись пропустити найцікавіше.

– Даремно він, – прошепотів Никодим за спиною Данила. – Не треба було злити.

– Треба, – заперечив Діонісій. – Якщо вивести ворога із себе, він припускатиметься помилок. Злість – поганий порадник.

Данило хотів погодитися із сотником, але не встиг. Двобій почався. Борці, присідаючи, заходили по колу, вишукуючи слабке місце в обороні противника. Одноокий вдарив: раз, другий, третій. Тарас, підставляючи то плече, то лікоть, оберігав голову. Одноокий спробував накинутися на нього з розгону – не вийшло. Він було схопив Тараса за шкіряний ремінець, проте ремінець залишився в його кулаці, а слизький, як вугор, Тарас вивернувся і, щоб не плутатися в штанях, що спадали, дозволив їм упасти. Нечисленні жінки, присутні в натовпі, сором’язливо захихотіли, видаючи звуки, схожі на крики чайок, що кружляли над величними Дніпровськими водами.

О, Києве, Києве, який ти далекий, але й такий близький!

Особливим, внутрішнім поглядом Данило побачив раптом усю