Данило Галицький - Тарас Орлик

Так змінилися тридцять три мішені, поки не залишилася остання, завбільшки з куряче яйце. Починали стрільбу дванадцять лучників, закінчували троє – двоє ординців і один руський – невисокий худорлявий чоловік, схожий здалеку на хлопченя. Звали його Матвієм. Перш ніж пускати стріли, він цілився так довго, що в натовпі глядачів починали гудіти й улюлюкати. Він не звертав на це уваги. Готувався до кожного пострілу ретельно і вдумливо, неначе від цього залежало його життя, а може, і доля усього руського народу. Діставав із кишені сіряка пташину пір’їнку, пускав її за вітром, спостерігаючи за напрямом польоту. Довго приминав під собою і без того утоптаний сніг. Вибирав стрілу, перебираючи їх відразу в двох сагайдаках. І, нарешті, піднімав лук, поволі натягуючи тятиву.

Порівняно з ним, тартари видавалися набагато жвавішими. На постріл вони витрачали часу не більше, ніж на те щоб позіхнути або почухатися. Ті двоє, що змагалися тепер з Матвієм, були ще спритніші за інших. Здавалося, їхні руки самі знаходять стріли, прикладають до лука, пускають їх у мішень по пологій дузі.

В останню ціль вони влучили двічі, зробивши по три спроби. Друга стріла лише зачепила мішечок, розпоровши його. Судді швидко виготовили новий, підвісивши замість зіпсованого.

– Еге! – вигукнув гострозорий Діонісій. – Але ж той був з яйце, а цей із горіх волоський.

Він обернувся до Данила, шукаючи в нього підтримки. Данило у відповідь подивився на Батия, що сидів на троні, принесеному з палацу в таку далечінь лише для того, щоб вивищуватися над гостем. Сперечатися не було сенсу. Один із суддів уже змахнув рукою, подаючи сигнал.

Матвій скинув сіряка, шапку, рукавиці, діловито поплював на долоні, витер їх об штани, прийняв лук у помічника. Готувався він, як завжди, дуже довго, але цього разу ніхто його не підганяв вигуками. Щоб ординці не завадили Матвію, його відгородили від натовпу дружинники.

– Ну, не підведи, хлопче, – пробурмотів Діонісій, коли тятива натягалася.

Перша стріла пролетіла вище за мішень, злегка зачепивши мотузок оперенням. Довелося чекати, поки вона перестане розгойдуватися. За цей час пальці Матвія встигли змерзнути, він став дихати на них широко роззявленим ротом.

– До вогнища йди, до вогнища, – кричали йому товариші, хвилюючись дедалі сильніше.

Матвій нічим не дав зрозуміти, що чує їх. Підстрибував на місці, переминався з ноги на ногу, грів руки. Багато тисяч очей були спрямовані на нього, і майже всі вони посилали одностайний наказ: «Схибни… схибни… схибни!» Лише близько сотні чоловік подумки бажали Матвієві успіху: князь Данило, Никодим, сотник Діонісій, його невиразна дружина, слуги, обозники. Їх було так мало в самому серці Золотої Орди! Якби вони крикнули всі разом, то й тоді їх не було б чутно в загальному галасі, який розростався в натовпі, стаючи дедалі голоснішим і голоснішим.

Пауза була занадто довгою, щоб глядачі й надалі зберігали тишу. Нерви всіх були напружені до межі. Навіть хан Батий, що дотримується удаваної незворушності, стиснув пальцями підлокітники свого трону. За ланцюгом охоронців стояли слуги, які шанобливо тримали рукавиці, хутро, глиняні горщики з вугіллям, що горить, таці з харчами, сувої для письма.

Князь Данило, який спочатку перебував біля трону, підійшов ближче до своїх людей і опинився тепер за оточенням. Він був радий цьому. Надуте, опухле, пихате обличчя монгольського владики викликало в нього неприязнь, що переходила у відразу. Зневажав Данило також усіх тих князів, які пішли в служіння ханові, зрадивши тим самим свій рід, віру, державу. Невже можна так любити себе і свої багатства, щоб заради їхнього збереження піти на союз із Батиєм. Чому тоді не із самим дияволом?

Спіймавши себе на цій думці, Данило відразу ж шалено забажав, щоб Бог подав йому який-небудь таємний знак, ніби кажучи: «Не хвилюйся, Даниле, ти все правильно робиш, я тебе не дозволю скривдити». І відповідь на безмовне прохання раптом з’явилася в його голові. Якщо Матвій уразить мішень двічі і перевершить супротивників, то це й буде знак.

Вирішив так Данило і злякався. Адже ніхто, включно з ним самим, не вірив у перемогу Матвія. Хіба що сам лучник. Він уже знову натягував тятиву. Рука, що тримала стрілу, торкалася вилиці. Матвій стояв боком, далеко виставивши ліву ногу і присідаючи на праву. Він ніби сам готувався злетіти разом зі своєю стрілою.

«Влучить», – чітко усвідомив Данило. Так і вийшло. Супроводжувана розчарованим виттям стріла пронизала мішечок і захиталася разом з ним, криво звисаючи до землі. Для перемоги залишилося повторити цей подвиг ще один раз. Матвій звернувся до перекладача, указуючи то на мішень, то на суддів.

– Замінити просить, – сказав Никодим, що безшумно виник поряд із Данилом.

На тартарських харчах він сильно схуд і осунувся, зате очі його засяяли ніби новим, дивовижним світлом, якого раніше не було. Це надавало йому подібність з ликами святих. Закутаний у синій князівський плащ, він здригався від холоду і збудження.

– Не замінять, – сказав.

Його похмуре пророцтво збулося. Судді мовчки показали Матвію, що час починати. Він подивився на них довгим поглядом і повернувся на початкову позицію.

Цього разу підготовка до пострілу була не просто затягнутою, а нескінченною, тому що Матвій ще й молитву прочитав, піднявши обличчя до неба. Це викликало такий ґвалт обурення, що Данило ледве пересилив бажання затиснути вуха руками. Обличчя Матвія порівнялося кольором зі снігом під ногами, але рухи його не зробилися ні квапливими, ні метушливими. Він звично виставив вперед ліву ногу, відкинувся усім тулубом назад, натягнув лук.

За мить до того, як стріла зі свистом понеслася до мети, тартарські воїни, що обступили дружинників, одночасно видали пронизливий вереск, яким зазвичай лякали ворога, прагнучи зломити опір.

Здригнулася рука Матвія або це тільки так здалося? Данило уважно простежив за польотом світлої риски. Вона ніби уповільнила свій політ, утримувана в повітрі тисячами поглядів, потім порівнялася з мішенню і гайнула у білий степ.

Але мішечок розгойдувався в повітрі, а з нього стирчав жмут вовни, якого до цього там не було. Це означало, що Матвій таки влучив, влучив, влучив!

«Боже! – подумки вигукнув князь Данило. – Дякую тобі за те, що зглянувся на моє прохання і подав знак. Я все зрозумів».

Із захопливими криками дружинники застрибали, затанцювали, як малі діти. Розштовхуючи їх, Діонісій кинувся цілувати лучника. У стані супротивника незадоволено нарікали, найгарячіші ординці хапалися за