Данило Галицький - Тарас Орлик

– Отже, відібрали в них зброю, – мовив Єрмолай. – Ой, князю, тривожно мені. Не довіряю я тартарам.

– І не треба, – сказав Данило. – Будь насторожі.

– Та що з того, якщо навіть меча в мене немає.

Із цим не можна було не погодитися. Похмурий Данило повернувся до своїх покоїв, що складалися з двох просторих, але сирих і темнуватих кімнат із жарко прогрітими стінами. Стільців не було, тільки диван і подушки. Замість столу стояла споруда, більше схожа на церковний аналой, із пляшечкою чорної фарби, набором пензликів та сувоями блакитної матерії для письма. Данило, який не вмів користуватися пензлями, потримав їх, і так і сяк примірюючись, і вирішив, що писати ними було б незручно. Тоді він перейшов у спальню, посередині якої стояло величезне ложе, яке чимось нагадувало поміст для прилюдної страти. Підніматися туди слід було спеціальною драбинкою біля ліжка. Зверху і по боках все було завішане дивною прозорою тканиною, що спадала на підлогу безладними хвилями і зборками. Данило, що ночував під цим наметом, довго не міг заснути, йому все здавалося, що бракує повітря, нема чим дихати, і, змучений безсонням, він мало не зірвав тканину. Зупинила його думка, що не має права виявляти нестриманість.

Пройшовшись спальнею, Данило поплював на всі тліючі палички, розставлені по кутках і від яких плинув приємний, але занадто терпкий і гострий запах. Не полінувався він також перевірити під кожним килимом на стіні, чи немає у стінах отворів для підглядання, але не знайшов жодного, хоча тут їх було удосталь. Князю не часто доводилося спілкуватися із східними правителями, але він добре засвоїв, що вони підозрілі і до всього цікаві.

Наблизившись до вікна з товстого скла, він побачив розмиті обриси зубчатої стіни з баштою. Стало так нудно, хоч вовком вий. Піти, може, до Никодима чи Діонісія? З досвіду батька Данило знав, що князю не варто часто спілкуватися з наближеними, інакше буде втрачена та межа, яка їх розділяє. Нема нічого поганого у тому, щоб просто поговорити із сотником. Але якщо ці розмови стануть звичкою, Діонісій почне забувати, хто він сам і хто перед ним.

«Полежу перед обідом», – вирішив Данило і відвернувся від вікна, щоб попрямувати до громіздкого ложа, але замість цього завмер, відчуваючи, як кров миттєво застигла в його жилах.

Перед ним стояли три чорняві красуні в прозорих шароварах і коротеньких сорочечках, які залишали на виду їхні опуклі животи й чарівно вузькі талії. Усі три були смагляві й увішані всякими прикрасами: намистами, сережками, браслетами, якимись дзвіночками, начищеними до дзеркального блиску срібними бляшками, тоненькими, як шнурочки, ланцюжками. На головах дівчата мали маленькі круглі шапочки із різнокольорового оксамиту, всіяного бісером. Маленькі ніжки були взуті у туфельки на підборах, але без носків, так, що дівочі пальчики виглядали назовні, щоб можна було помилуватися їхніми червоними нігтиками. На руках нігті теж були нафарбовані, а очі дівчат жирно обведені вугіллям, через що здавалися величезними і хвилюючими.

– Ми твої дари, – сказала дівчина, що стояла справа, кумедно перекручуючи руські слова. – Я Сарна, що означає троянда. Це Цецега, а це – Жаргала. – Вона зробила паузу, даючи можливість подругам поклонитися. – Бери будь-яку. Або всіх бери.

– Ти де нашої мови навчилася? – запитав Данило, віддаляючи момент прийняття рішення.

Він розумів, що його купують, але нічого не міг із собою вдіяти. Давалося взнаки довге стримування під час мандрівки. Як пересилити себе, якщо перед тобою стоять три юнки, у яких лише сороміцькі місця прикриті? Це була велика спокуса. Навіть пекло не лякало.

– Моя мати урус, – відповіла Сарна, безсоромно дивлячись Данилові в очі. – Батько у Ростові брати, сюди привозити. Можу говорити, можу співати, можу танцювати. Цецега і Жаргала теж. Разом робити тобі добре.

Ні, до групового гріха Данило не був готовий, хоча і скучив за жіночим тілом, за жіночими пестощами, за тим блаженством, коли лежиш, відводячи дух і збираючись із новими силами.

– Не треба.

Почувши свій голос, охриплий, як з морозу, Данило був вражений. Отже, стало йому волі, щоб утриматися від непотребства. Він навіть не чекав від себе такої стійкості. Похилий вік? Чи щось інше?

Сарна щось сказала подругам по-тартарськи. Усі вони одночасно впали навколішки, намагаючись поцілувати давно не миті чоботи князя. Довелося відскочити, поки не встигли.

– Що це ви придумали! – обурився Данило. – Встаньте і забирайтеся звідси. Ще раз самі з’явитеся, спробуєте мого батога!

– Бий, – сказала Сарна, підводячи обличчя з намальованими вологими блискучими очима. – Бий, пали, мордуй, тільки не жени. Векиль пообіцяв стратити, якщо ти не вибрати ні одна. Ось так… – Вона показала, як їй розпорюють живіт, як вона намагається утримати вилізлі нутрощі. – Довго помирати. Боляче.

Цецега і Жаргала, дочекавшись кінця тиради, підбігли по-котячому до Данила і встигли-таки пару раз лизнути його чоботи, поки він виривався, побоюючись зачепити їх острогами або кованими носками.

– Добре, – пробурчав він, демонструючи похмурість. – Одна нехай залишиться.

Сарна переклала. Потім вона і її подруги витягнулися перед Данилом, як гнучкі молоденькі деревця, шукаючи пальцями ґудзики на своїх коротких сорочках. Зрозумівши, що вони хочуть оголити перед ним груди, Данило гаркнув:

– Стій! Я без цього вибрав.

– Кого, князю?

– Ти залишайся, – звелів Данило Сарні і для чогось додав: – Розкажеш про своє життя-буття.

Воно, звичайно, зовсім його не цікавило, це життя-буття. Тільки зачинилися двері за Цецегою і Жаргалою, він подивився на ложе і, зрозумівши його без слів, Сарна злетіла нагору з моторністю білки, яка видерлася на дерево. Коли Данило добрався до неї, вона встигла скинути із себе все, крім туфельок і брязкалець. «Що ж я роблю? – жахнувся Данило. – Вона мені у дочки годиться. На мене вдома Анна чекає, всі очі виплакала».

Перед Данилом подумки постала дружина, що ледве стримувала сльози, благословляючи його в дорогу. Уся бліда, а вилиці жаром горять, і очі палають. А потім згадав він, що і як шепоче, що і як кричить Анна у хвилини найбільшої близькості, яка може бути між чоловіком і жінкою. І як вміє сміятися вона потім, дзвінко, заливчасто, заразливо – усі білесенькі зуби видко. Наче в балії з нагрітою водою плещеться. Як подає ківш меду або квасу із напівжартівливим поклоном.

«Анно, серденько моє!»

«Що, соколе мій любий?»

Данило наче наяву почув два ці голоси – свій і Аннички.

– Посидь поки тут, – велів він тартарці, – а потім спускайся і йди. Векилю скажеш, що князь залишився задоволений.

– Але чому? – Сарна так широко розплющила вузькі очі, що вони зробилися зовсім круглими.

– У