Данило Галицький - Тарас Орлик

запливає жиром мозок. Не став він об’їдатися наїдками, переданими ввечері на численних золотих і срібних тарелях. Не спокусили його і красуні у напівпрозорих одежах, які з’явилися побажати йому доброї ночі. Навчені деяким руським словам, вони сказали, що готові танцювати для князя до ранку, а якщо він забажає, то задовольнити його й інакше.

– Спочити хочу, – відрізав Данило. – Ідіть. Не до вас мені.

Никодим, який чув цю розмову з іншої кімнати, зазирнув, щоб висловити свою підтримку, але теж був відісланий. Князь потребував підтримки не людини, а Бога. Довго молився він перед похідним складаним образом, просячи дати йому сили, мудрості й терпіння. Потім розстелив плащ поверх килима і ліг, підклавши під голову одну з численних подушок, розкиданих по підлозі.

Заснув одразу ж. Снів не бачив. А вранці, прокинувшись, зрозумів, що вчорашні молитви не допомогли. Бог залишив його з Батиєм наодинці. Наче хотів побачити, на що справді здатний князь Данило. І це принесло несподіване полегшення. Всевишній вірив у Данила. Знав, що той може перемогти самостійно. Треба було тільки виправдати цю довіру. Данило вирішив, що зможе.

Візит палацового доглядача не заскочив його зненацька. Перекручуючи руські слова, векиль повідомив, що великий хан запрошує гостя разом поснідати. Умитий, розчесаний і свіжий князь легко схопився на ноги і став підперезуватися мечем, але тартарин перелякано похитав головою і замахав руками:

– Ні! Не можна зброю! Так іди!

– Візьми хоч мене із собою, князю, – благально мовив Діонісій, якого Данило викликав для розмови про дружинників, що залишилися за стінами палацу.

– Ні, ні! – знову закричав векиль. – Сам іди.

– Чув, сотнику? – посміхнувся Данило. – Моє слово тут нічого не значить.

– Для мене значить, – заперечив сотник. – Накажеш померти, віддам життя за тебе, не задумуючись.

– Ти мені не мертвий потрібен, а живий. Чекай. Я повернуся.

Насправді Данило зовсім не був упевнений, що знову побачиться з Діонісієм, залишаючи покої і йдучи за векилем, що дрібно ступав довгим коридором, який то спускався донизу, то знову піднімався на кілька сходин. На кожному повороті, непорушні, наче зроблені з глини, стояли високі охоронники зі списами й оголеними мечами. Коли вони почали траплятися на кожному кроці, стало зрозуміло, що зовсім скоро Данило постане перед великим Батиєм. Не хотілося його так називати, але що вдієш, якщо він підкорив стільки країн і народів, примусив їхніх правителів служити собі. Силою чи хитрощами – це не мало значення. Головне, що зумів. І зараз Русь платила данину Золотій Орді, а не навпаки.

У грудях князя Данила зробилося порожньо й холодно, коли векиль привів його до височезних червоних дверей, кованих міддю. Здавалося, вони відчинилися самі по собі, наче паща величезного чудовиська. Проводир тут же упав ниць, як підкошений, і поповз далі рачки, лопочучи щось по-своєму. Два велетні в лускатих обладунках до колін розвели в різні боки запони червоного шатра, встановленого в тронному залі. Звідти вийшов чоловік з опухлим лицем і сережкою у лівому вусі та зробив запрошувальний жест. Данило зняв з голови шапку із соколиним пером і тримав біля грудей.

– Здрастуй, – сказав він.

Запухлий чоловік старанно повторив це слово і посміхнувся, розгорнувши рідкі вуса.

– Довгих і многих років тобі життя, хане, – вимовив Данило завчене вітання. Більше він не знав по-тартарськи жодного слова.

Векиль кудись подівся, а замість нього з’явився перекладач у руській сорочці із кісним коміром, з широкою бородою до середини грудей. Очі в нього були голубі, щоки рум’яні, губи червоні. Мабуть, добре йому жилося на тартарських хлібах.

– Вітаю, князю Даниле, – переклав він слова Батия. – Заходь у мою похідну юрту, сядемо поряд як рівні. Не хочу приймати тебе на троні і змушувати ставати навколішки.

– Дякую за честь. – Уклонившись, Данило випростався і сказав, дивлячись у чорні примружені очі хана: – Я привіз тобі дари своєї країни, але вони залишилися в дружинників, яких не пустили до палацу.

– Не збіднію, – засміявся Батий. – Усе в мене є, як бачиш. – Він зробив широкий жест, пропонуючи помилуватися обстановкою. – А я лише півсвіту завоював.

Глузливе ставлення до подарунків гостя було свідомою або несвідомою образою. Крім того, стало зрозуміло, що княжий почет затримали за наказом Батия, і той не змінюватиме свого рішення.

– Світ великий, і мета твоя велика, – промовив Данило, повільно наближаючись. – А от у мене мета проста. Землю свою зберегти і передати синам у повній цілості.

– Багатство, яке не примножується, зменшується, – повчально сказав Батий через перекладача. – Я б міг допомогти тобі розширити володіння вдвічі.

Зайшовши у намет, він опустився на голубу, із золотим шитвом подушку і кинув до ніг Данила таку саму. Подаючи приклад, Батий підібгав ноги під себе. Данило спробував сісти так само, але поза вийшла скособоченою, незручною. Тоді він підвів коліна, обхопив їх руками. Товмач усівся трохи далі, майже невидимий у багряних сутінках.

Розмова розпочалася неспішно, здалеку. Закинувши наживку, Батий не квапився підсікати і тягнути. Вів мову про погоду, коней, про пращурів. Данило теж не поспішав. Ввічливо відповідав, ввічливо кивав головою, ввічливо усміхався. Водночас він відчував, що перебуває дуже близько біля тигра, який поки що добрий, але будь-якої миті може вискалити ікла і випустити гострі, як шабля, кігті.

– Скільки жон у тебе, князю Галицький? – поцікавився мимохідь Батий, поки безшумні, як тіні, слуги розставляли на скатертині нові частування, а потім полишали намет, задкуючи, щоб не образити ясновельможного зору виглядом своїх сідниць.

– Одна, – відповів Данило. – Княгиня Анна, вірна дружина моя, мати дітей моїх.

– Я своїм лік утратив, – сказав Батий. – Але улюблена жона теж одна, хатун Боракчин звати її.

– Передавай їй уклін від княгині.

– Передам, так. Як, кажеш, звати її? Анна? Ваші імена важкі. Ось колишній князь Суздаля. – Батий кивнув на перекладача. – Ніяк не запам’ятаю, як його звати. А от ім’я доньки-красуні вимовляти навчився. Сні-жа-на. – Батий недобре посміхнувся. – Вона з моїм сином Сартаком дружить. Забавляє його, якщо заскучає.

Поки перекладач повторював усе це за ханом, його обличчя так спаленіло, що стало яскраво-червоним, як буряк. Із милосердя Данило не дивився на нього. Він зрозумів, що насправді хотів сказати йому Батий. Бачиш, як я з руськими князями поводжуся? Тому не переч мені, Даниле Галицький, інакше чекає тебе незавидна доля. Підкорися, бо й твоїх жінок роздам своїм синам, а тебе служити примушу…

Нічого подібного вголос сказано не було, але й без цього Данило все зрозумів і перекладати нічого не треба було. Батий теж зрозумів, що слова його досягли мети. Надаючи гостю можливість обдумати їх, він власноруч наповнив чашу білим напоєм